Айвенго. Вальтер Скотт

цікавилися ними тією мірою, якою ця розвага була небезпечною для її учасників.

      Сповістивши про свої мирні наміри, лицарі від’їхали в інший кінець арени й вишикувалися в шеренгу. Тоді призвідці вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і, очолювані Бріаном де Буа-Жільбером, з’їхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.

      Заспівали сурми і ріжки, і бійці поскакали назустріч одне одному. Сутичка тривала недовго: вміння і талан призвідців були такі, що супротивники Буа-Жільбера, Мальвуазена і Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, аніж впасти з коня: останнє можна було розглядати як випадковість, а перше свідчило про невміння лицаря володіти зброєю. Тільки п’ятий з бійців підтримав честь своєї партії: він стявся з іоанітом, обоє переламали списи і розійшлися, причому жоден не здобув перемоги.

      Крики глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм сповістили про славу переможців і поразку переможених. Переможці повернулися до своїх наметів, а переможені, насилу підвівшись із землі, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвідцями про викуп своїх коней і обладунку, які, за законами турніру, відійшли у власність переможців. Один лише п’ятий лицар трохи затримався і погарцював по арені, дочекавшись оплесків публіки, що, безперечно, тільки збільшило приниження його товаришів.

      Друга й третя партії лицарів виїхали на арену слідом за першою. Однак перемога лишалася на боці призвідців. Жодного з них не вибили із сідла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тоді як їхні супротивники постійно зазнавали поразки. Тому та частина глядачів, що не співчувала призвідцям, дещо засмутилася, бачачи їхній незмінний успіх. Четвертими за чергою виїхали троє лицарів; вони оминули щити Буа-Жільбера і Фрон де Бефа і викликали на бій трьох інших – тих, що виказали менше спритності й сили. Але така обачність їм не допомогла. Успіх не зрадив призвідців. Один з їхніх супротивників був вибитий із сідла, а двоє інших схибили, тобто припустилися помилки у прийомі бою, який вимагав точності і сильного удару списом, причому спис міг вдарити по шоломі або щиті супротивника, переломитися від сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.

      Після четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачів залунали невдоволені вигуки; річ у тім, що з-поміж п’яти призвідців Мальвуазена і Фрон де Бефа простолюд не любив за їхню жорстокість, а інших, окрім Гранменіля, – за їхнє іноземне походження.

      Розв’язка турніру нікого так не засмутила, як Седріка Сакса. В кожному успіху норманських лицарів він вбачав нове приниження честі Англії. Сам він замолоду не навчився лицарського мистецтва володіти зброєю, хоча й не раз виказував мужність і відвагу на полі бою. Тепер він допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарської науки.