Айвенго. Вальтер Скотт

Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спільного Небесного Отця, що створив нас усіх, євреїв і поган, синів Ізраїлю і синів Ізмаїла – не викривай мене!

      Підозра знов пересилила в ньому всі інші почуття, і він продовжував:

      – Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навіть якщо він вимагатиме все до останнього пенні!

      З цими словами він благально схопився за плащ прочанина.

      – Заспокойся, – мовив прочанин. – Навіть якби ти володів усіма скарбами твого племені, мені нема чого тебе кривдити. У цьому одязі я мушу дотримуватись обітниці бідності, і якщо й порушу її, то хіба що заради кольчуги і бойового коня. Втім, не думай, що я нав’язую тобі своє товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрік Сакс зглянеться на тебе.

      – Ох, ні! – вигукнув єврей. – Він не дозволить мені пристати до його почту. Саксонець і норман – обоє зневажають бідного єврея однаково. А самому проїхати через землі Філіппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добросердий юначе, я поїду з тобою! Скоріше! Підперізуймо стегна свої і біжімо! Ось твій ціпок… Скоріше, не зволікай!

      – Я не зволікаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливості свого супутника, – та спочатку мені треба знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!

      Він пройшов до сусідньої комірчини, де, як ми вже знаємо, спав Гурт.

      – Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчій. Відімкни хвіртку біля задньої брами і випусти нас звідси.

      Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часів, в ту епоху були не менш поважаними у саксонській Англії, ніж обов’язки Евмея – в Ітаці[121]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.

      – Єврей їде з Ротервуда, – зверхньо мовив він, підвівшись на одному лікті і не рушаючи з місця, – а прочанин обрав його за компаньйона.

      – А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кімнати, – що єврей ушиється звідси з окостом шинки.

      – Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – і єврей, і прочанин можуть зачекати, поки відчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гості від’їздили тайкома, та ще о такій ранній годині.

      – Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти мені в цьому не відмовиш.

      І, схилившись до пастуха, він прошепотів йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо піднявши палець, додав:

      – Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Відімкни хвіртку, чуєш? Все інше скажу потім.

      Гурт з надзвичайною спритністю мотнувся виконувати наказ, а Вамба і єврей пішли слідом, дивуючись раптовій зміні у поведінці пастуха.

      – Мій мул! Де мій мул? – скрикнув єврей, щойно вони вийшли з хвіртки.

      – Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – і візьми ще одного для мене, я поїду з євреєм, поки ми не виберемося з цієї місцини. Потім я відправлю мула комусь із почту Седріка в Ешбі. А ти… – решту прочанин сказав Гуртові на вухо.

      – З

121

Ітака – острів в Іонічному морі, царем якого був Одіссей.