Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

і не привів їх до тями своїми п’ястками в перснях. Поки він працює, немовля в колисці біля ліжка перестає плакати і засинає спокійним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер.

      Айрін і далі регулярно телефонує, але мені не слід плекати якісь надії. Я гадав, що вона помалу йде на зближення. Та ба. Вона знову заповзялася на нас. Казна-чого. Щось ми не так сказали?

      Але певний оптимізм вселяє вже те, як Тод позирає на жінок на вулиці. Тепер його погляд спрямовується саме туди, куди я хочу. Наші імперативи і пріоритети не в усьому збігаються, проте частково – так. Нам подобаються жінки одного типу – жіночні. Спершу Тод дивиться на обличчя, потім на груди, потім на низ живота. Якщо він дивиться зі спини, то послідовність така: волосся, талія, сідниці. Ногами ми обидва нібито не цікавимося, але мені хотілося б розгледіти ноги прискіпливіше. Ще мене дратує те, скільки часу Тод приділяє кожній частині. Замало уваги він приділяє обличчю. Просто швидко перебігає очима. А я хотів би затриматися на обличчі. Можливо, етикет не дозволяє. Однак я трохи збадьорився. Навряд чи це запаморочення, коли я намагаюся побачити те, на що він не дивиться, дивитися на те, чого він не бачить.

      Наші городні роботи, здається, до невпізнання пожвавили наші заняття сексом із самими собою. Відсутній складник, додаткову сутність слід шукати в туалеті. Або у смітнику.

      Де б ми з Тодом були без туалету? І без усього цього сміття?

      Поночі матері приносять Тоду немовлят. Він цього не заохочує, але співчутливість бере гору. Матері розплачуються з ним антибіотиками, від яких частенько у маляти з’являються болі. Слід бути жорстоким, щоб бути добрим. Малюкам не краще, коли їх забирають, і до самих дверей вони на пуп кричать. Матусі й собі розклеюються: виходять ридма ридаючи. Це зрозуміло. Я розумію. Я знаю, як зникають люди. Куди вони зникають? Не питайте. Ніколи. Не ваше мелеться. Дітлахи на вулиці усе маліють та маліють. У якийсь момент доводиться саджати їх у візок, потім – до наплічника. А ще їх тримають на руках і заспокоюють, – звісно, їм сумно покидати матерів і йти. В останні місяці вони репетують найдужче. І вже більше не всміхаються. Тоді матері рушають до шпиталю. Куди ж іще? До палати входять двоє, до тієї самої кімнати, з хірургічними щипцями і брудним фартухом. Входять двоє. А виходить тільки одна. О, бідолашні матері, – бачите, як їм ведеться під час довгого прощання, довгого прощання з немовлятами.

      Ну, нарешті.

      Нарешті почалося. Я сповнений обурення. Чому Тод так марнував моє життя? Зненацька світ розкрив і показав свою глибину і колір. І внутрішнє «я» теж розкрилося. Ми не поверхові більше, а об’ємні й глибинні, неначе море зі своєю хиткою флорою і в’юнкою рибою. Розумію, усі навкруги схожі: зворушливо – ні, до болю – вразливі. Нам ніде сховатися.

      Кохання не захопило мене зовсім зненацька – мене чесно попередили. Його сповістив новий стос любовних листів. Це не були листи від Айрін. Листи були до Айрін. Їх написав Тод. Його присадистим рівним почерком. Вони, ясна річ,