Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

видовисько – гадаю, навіть романтичне для Тода – вийти на вологий хідник у пантофлях. Хоча його настрій на тому етапі, припускаю, нагадував радше виснажливе розчарування. Незабаром ми почули її автівку, її ковзьке наближення, й побачили в кінці вулиці пару червоних вогників. Вона припаркувалася, гучно відчинила дверцята і вийшла з автівки. Я аж відсахнувся, коли вона рушила через дорогу обличчям уперед, похитуючи головою – журилася й цуралася чогось. Справді тілиста стара баба. Айрін. Еге ж.

      – Тоде, – промовила вона. – Це все. Тепер ти задоволений?

      Задоволений чи ні, Тод поперед неї зайшов у парадні двері. Вона насилу зняла пальто, доки Тод дибав нагору, і підтюпцем збігла за ним. Визнаю, я був збентежений. Мені було боляче. Бо в мене це було вперше. Називайте мене дурнем, мрійником, та я сподівався, що все буде чарівно. Але ж ні. Довелося зустріти її в найгірший день. Вона також була не при собі. А можна якось усе залагодити? Ми з Тодом відпочивали напівлежачи на зім’ятій постелі, коли Айрін увійшла до кімнати, притискаючи до очей зіжмакану паперову серветку і називаючи нас шматком лайна.

      Потім вона почала роздягатися. Жінки!

      – Айрін, – умовляв її Тод. – Айрін, Айрін…

      Вона квапливо, ніби наввипередки з часом, роздяглася, але швидкість її рухів не мала нічого спільного з пристрастю. Вона швидко торохкотіла, плакала і хитала головою. Тілиста стара баберя у великому білому светрі, великих білих штанях. Під підборіддям груди утворювали цілу кручу, гострокутну й аеродинамічної форми, що пружно підтримувалися чимось на кшталт солдатського плечака з тросом і коловоротом. Розсупонилися шнуровиці. І тоді велика біла дупа заколивалася до мене. А мені здалося, що в неї білі шати. Про що казала Айрін, що вона мала на увазі, вимовляючи пів слова і пів слова ковтаючи – зі схлипами, пошепки? А ось що: чоловіки або надто слабкі, або надто напружені – середини не буває. Або надто тупі, або надто спритні. Надто невинні, надто злочинні.

      – Кепський жарт, – сказав Тод, коли вона повернулася й подивилася на нас. – Та я ж не те мав на увазі.

      Здавалося, Айрін полагіднішала. Матрона опустилася і вмостилася поруч зі мною, всією своєю незграбною повнявою, і моя рука дотягнулася до білого м’якуша її плеча. Разюча близькість. Ніколи, ніколи раніше… Вона була зіщулена й стиснута (як і я), але шкіра ніжна. Торкаюсь. Подається. Подається на доторк.

      – Чудово, – сказав Тод. – Тоді забирайся геть.

      Я радий, що ці слова подіяли на неї заспокійливо, але в голосі все ще звучав переляк, коли вона мовила:

      – Обіцяю.

      – Обіцяєш?

      – Ніколи.

      – Нікому?

      – Нікому ніколи не скажу.

      – Бридня, – сказав Тод. – Хто ж тобі повірить? Ти замало знаєш.

      – Іноді, думаю, це єдина причина, чому ти не пориваєш зі мною. Боїшся, що я розповім.

      Обоє замовкли. Айрін присунулася ближче, і поточилася інша розмова.

      – Життя, – сказав Тод.

      – Що? – запитала