Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

сідаємо і булькаємо в склянку, задумливо пихкаємо сигарою і лу´паємо очима на бульварну пресу з огидними дурницями.

      Не можу второпати (а не завадило б), чи Тод добрий. Або наскільки недобрий. На вулиці він забирає в дітей іграшки. Щира правда. Дитина стоїть собі біля метушливої матусі або здоровеги-татка. Підходить Тод. Усміхнена дитина простягає йому іграшку, пискляве каченя абощо. Тод бере. І задкує назад, мерзотно вишкірившись при цьому, як лайноїд. Обличчя дитини стає безвиразним, замкнутим. Більш нема ні усмішки, ні іграшки: Тод забрав і те, й інше. Потім він несе іграшку до крамниці здавати. Заради чого? Заради кількох баксів. Можна вірити такій людині? Він ладен одібрати цукерку в немовляти, якщо за неї дадуть п’ятдесят центів. Тод ходить до церкви. У неділю він чимчикує туди в капелюсі, з краваткою і в темному одязі. Дорогою до храму у віруючих пробачливий погляд, і, схоже, Тоду така громадська підтримка потрібна. Ми сідаємо рядами і вклоняємося трупу. Але мені зрозуміло, нащо туди ходить Тод. Господи, він такий безсоромний! Він зі скарбнички бере купюру побільше.

      Для мене це дивно. Я знаю, що живу на невблаганній чарівній планеті, яка проливає і віддає дощі або навіть батожить ними, через що на небесній тверді золотом спалахують громовиці зі швидкістю 186 000 миль за секунду, а одним порухом тектонічних плит вона може за пів години спорудити місто. Творіння… Легко і швидко. Звісно, ще існує Всесвіт. Але я не зношу зірок, хоча й знаю, що вони там, і навіть бачу їх, бо Тод уночі дивиться вгору, як усі, буркоче і показує пальцем. Великий Віз, Сиріус, Гончаки. Для мене зірки – як шпильки і голки, як маршрут кошмару. Не сполучайте точки. Лише одну зірку я можу споглядати без болю. Та й та – планета. Її називають вечірньою зорею, уранішньою зорею. Вразлива Венера.

      Я знаю, що в Тодовій чорній скриньці – любовні листи. Кажу собі набратися терпцю. Тим часом я іноді складаю, якось запечатую і відправляю листи, яких не писав. Тод створює їх за допомогою вогню. На отих ґратках у каміні. Потім ми виходимо з дому й кидаємо їх до нашої поштової скриньки з написом «Т. Т. ФРЕНДЛІ». Ці листи адресовані мені, нам. Наразі у нас лише один кореспондент. Якийсь хлопець із Нью-Йорка. Завжди один і той самий підпис унизу сторінки. Та й лист завжди один і той самий. Він пише: «Любий Тоде Френдлі! Сподіваюся, ви почуваєтеся добре. Погода тут і далі помірна. З найкращими побажаннями. Щиро ваш…» Такі листи приходять раз на рік, приблизно на зламі років. Дуже швидко я розібрався, що вони одноманітні та невиразні. Але в Тода інші відчуття. Багато ночей напередодні одержання листа його фізіологія свідчить то про страх, то про ганебне полегшення.

      А ще мені подобається дивитися на місяць. У цей період він особливо боязкий і слабовільний, як вигнана й принижена душа Землі.

      2

      Жорстоким стань, щоб бути добрим

      Події відбувались одна за одною. Нова домівка. Кар’єра. Користування автівкою. І любовне життя. З головою поринув у ці справи, і для себе часу не лишалося.

      Переїзд був операцією, симетричною до досконалості, елегантною