Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

своєму. Вона перепрошує. Він перепрошує. Так це відбувається.

      Сподіваюся, зрештою вони підуть на мирову.

      Я цілком стоїчно витримую лікарську практику. У мене заперечень нема. Я тут не командую. Мої штани не самі в домі. Тож, гадаю, стоїцизм – моя єдина надія. Ми з Тодом, схоже, робимо все до ладу, і ніхто досі не скаржився. І поки що нас не силують братися до тих жахливих справ, якими тут переймаються, – ви просто не повірите, що тут іноді витівають… Дивно, але Тода тут добре знають і постійно беруть на кпини за його перебірливість. Я кажу «дивно», бо знаю, що Тод неперебірливий. Це я перебірливий. Я принципово перебірливий. Він цілком може із цим марудитись. Він позбавлений страху, далекий від поденщини тут – нічні чергування, запах зміненої людської плоті. Тод усе витримує, а для мене це тортури. Восьмигодинна робота викликає в мене напад паніки. Уявіть-но, як я скручуюсь усередині, задихаюсь і силкуюся відвести погляд… Я порушую важке питання – проблему насильства. Розумом я готовий визнати, що насильство корисне, насильство – це добре. Але внутрішньо я не можу погодитися з цією гидотою. Розумію, що я завжди був таким, ще у Веллпорті. Дитяче задихане скигління, погамоване суворим батьківським ляпасом, мертва мурашка, оживлена тиском недбалих підборів перехожого, поранений палець, вилікуваний і загоєний лезом ножа, – я від такого завжди здригався і відвертався. Але тіло, в якому я живу і пересуваюся, тіло Тода, не відчуває нічого.

      Ми ніби спеціалізуємося в таких галузях: паперова робота, геронтологія, розлади центральної нервової системи і так зване забалакування. Сиджу я собі в білому халаті, з неврологічним молоточком, камертонами, ліхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Мої пацієнти навіть старші за мене. Слід сказати, що зазвичай вони входять до кабінету з радісним виглядом. Вони повертаються, сідають і бадьоро кивають. «Гаразд», – каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лікарю», – і подає свій рецепт. Тод бере папірець і виконує трюк із ручкою та стосиком рецептурних бланків.

      – Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – І вам покращає.

      Але ж я знаю, що то брехня: насправді Тод збирається – нахабно, відразливо, ледве знайомій людині – збирається засунути палець у дупу.

      – Радше страх, – каже пацієнт, розстібаючи пасок.

      – Як на мене, ви маєте гарний вигляд, – каже Тод, – для свого віку. Відчуваєте депресію?

      Поробивши все на канапі (нам обом гидко: стогін висить у повітрі), Тод береться до решти, як-от мацає сонні артерії на шиї й скроневі перед вухами. Потім на зап’ястках. Потім прикладає наконечник стетоскопа до нижньої частини чола – над надбрівними дугами.

      – Заплющте очі, – каже Тод пацієнтові, який, ясна річ, одразу ж їх розплющує. – Візьміть мене за руку. Підійміть ліву руку. Добре. Розслабтеся трішки.

      Потім починається приблизно така заспокійлива балачка.

      Тод:

      – Через це може зчинитися паніка.

      Пацієнт:

      – Закричу: «Пожежа!»

      Тод:

      – Що