Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

Адамович опустився в крісло, акуратно розітнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – відкривати наступний лист, доки не прочитано попередній, але він чекав на пояснення від давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свій необережний вчинок.

      Розгорнув лист і остовпів. У ту ж мить відчув жар у руці, подивився на неї й зігнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень від того, хто зазвичай не міг утриматися від багатослівних послань! Привітання. Прощання. А між ними – жодних виправдань чи вибачень.

      Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серці відкладаю нашу партію до кращих часів. Розумію, що зараз Ви не матимете часу відповідати мені, адже займатиметесь складним розслідуванням. Сподіваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таємницю, яка тривожить наші серця, і зникла дівчина повернеться додому, до сестри, яка любить її та хвилюється за неї.

      Скреготнув зубами, відклав листа. Настрою братися за інший – від войовничого француза не було. У такому стані наробить помилок, відправить суперникові необережний хід, який спричинить радісні вигуки мосьє Лефевра. C’est magnifique! – писатиме він у наступному листі, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.

      Тож, прихопивши на кухні ніж, він повернувся до кошиків з яблуками.

      Etes-vous un lache?[3] – ніби почув запитання від мосьє Лефевра. Відігнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.

      Театри. Слід було б їх заборонити. Надто багато клопоту. Постійна метушня.

      І розрізав солодкий твердуватий плід ідеально вигостреним лезом.

      II. Продавець мертвих пацюків

      Востаннє він підіймався цими сходами майже п’ять років тому. Здається, вони не стерлися й не постаріли ні на хвилину. А сам він стерся? Об чужі думки, прохання, пусті балачки? Повільно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозуміти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?

      Всередині метушня, темно й пахне цвіллю. Він не любив цього напівтемного архітектурного монстра на Володимирській, високі стелі якого не рятували від вологості. Йому завжди хотілося повідчиняти всі вікна й двері, аби свіжий вітер виніс геть усю затхлість із будівлі, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції.

      Він не попереджав про свій візит, однак той, до кого йшов, раптово виріс у дверях одного з кабінетів. Широко усміхаючись гостю, промовив так, що слова відбилися від високої стелі:

      – Радий вітати вас удома, Тарасе Адамовичу.

      І відступив, пропускаючи колишнього слідчого до кабінету. Начальник розшукової частини Київської міської поліції титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був років на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шістдесят», однак виглядав його ровесником.

      – Спочатку не повірив своїм очам, Тарасе Адамовичу.

      – Вашому зору, Олександре Семеновичу,

3

Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).