Смерть Юди. Роман Іваничук

щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, бочівочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах річки тихо паслися корови, й звідусіль ніби пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки й слова й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному понести Христове благословення.

      Апостоли перейшли широким бродом річку й ступили на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояли в нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися й на порозі став чоловік у шовковій малиновій свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручуючись за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожніх, що змучені, зарослі й босі стояли серед подвір’я, спершись на костури, й нічого не просили, тільки спозирали господарів, ніби вгадати хотіли – добром чи злом зустрінуть їх.

      Спитав господар:

      – Откіль і куди прямуєте, люди добрі?

      – З Єрусалима до межі світів, – відказав Андрій.

      – А-а, – посміхнувся господар, мовби давно виглядав їх, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дітьми були: тоді з востока на полудне йшла небом звізда хвостата, спущающа од себе лучі предивні. Тямлю: видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, волхви же наші, на звізду смотрівше, тако рекли: «М’ятеж велій буде в землі полуденній».

      – Тоді у Вифлеємі, що біля Єрусалима, Бог народився, – мовив Андрій.

      – Чули-смо і те, та віри не йняли, бо свого Бога правічного маємо, і породив він вельми много боженят, що світом владіють… Звістили про це нас грецькі купці, що лодіями до нас прибувають, заморські вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед і віск, – мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий, а як до нього йти, ніхто не знав, – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого… А ви зріли?

      – Зріли, – відказав Андрій. – Ми навчались у нього правди і любові.

      – Он як… То заходьте до хижі, Божі люди, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гості навчались у самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небі білим конем день-денно галопує, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, – а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого оріяна, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…

      Був