Смерть Юди. Роман Іваничук

навіки. Андрій Первозваний подався в гіперборейський город Словін, а Тома Невірний, покинутий побратимом і чужою землею іще не прийнятий, зійшов з круч і в степ подався. Він брів і брів травами, не знаючи, куди прямує, а коли залягла ніч, – знеможений і осиротілий впав горілиць на землю і вдивлявся в зоряний шлях, що біг небом до покинутої ним вітцівщини.

      V

      Що могли означати Андрієві слова про сильну расу, здатну понести світові хрест: зневіру у свій власний народ, який спромігся народити Месію, та неспроможний був через знесилення в неволі і з’яловіння духа зрозуміти несподівану новизну його вчення, чи був це послух настанові самого Ісуса, потаємно відданій первозваному апостолові – понести його ідею в сильніший, ніж Юдея, світ, щоб християнство не лише пригортало до себе народи, а й завойовувало їх? – думав Тома, лежачи на дні тирсового моря і вдивляючись у міріяди далеких планет, що розсипом дрібних мачинок мандрували по небесній дузі, названій в Оріяні Єрусалимським шляхом. – І кожна мачина в космічному безмежжі не є меншою, ніж земля, і серед всього космосу – я, маленький первень мислячого світу. Та невже ми з тобою, Андрію, повинні понести ідею Христа ще й туди, в небесні провалля, замешканим у ньому розумним істотам?.. Ба ні, гординя пойняла тебе, побратиме: Христос там уже бував. Христос бував уже всюди, а до нас, в Юдею, прийшов в останню чергу, покликаний воланням Ізраїля до неба, й запізно вручив йому хреста – аж тоді, коли знесилений народ не вмів уже ним скористатися… Але хрест – то наше знамення, Андрію. Не вірю я твоїм словам і паки й паки сумніваюся в їх справедливості: не Рим, не Візантій і не Рош, а мій народ понесе світові нову правду. Вилонивши із себе Месію і не дійшовши з ним згоди – на практичне діло контракту не підписавши, Юдея вбила його лише для того, щоб самій спам’ятатися і з вихолощеної неволею отари, яка у злуці з чужинцями могла лише Іродів сплоджувати, – народом стати. І гордий за своє страждання та ще не вбите лоно, яке дало світові ґенія, візьме його бандеру! Стане цей народ сильною расою і не віддасть більше свого першенства сусідам, котрих водно за мудріших вважав, і не дикому Рошу, а юдейському зелотові, у кривді змалку купаному, вручить зневаженого ним самим хреста!

      Так буде. Народ, який тяжко згрішив, сплодивши Ірода, спокутував цей гріх, народивши Відкупителя. Тож забудьте нам, народи світу, наше гебрейське «розіпни» і залиште в пам’яті «осанну». Чей гордився юдейський народ своїм сином і встелював йому дорогу від підніжжя Єлеонської гори до храму пальмовим віттям, чекаючи від Месії порятунку. Чи ж винен той народ, стоптаний римлянами й виснажений власними мучителями, що в передпасхальний четвер, коли римські когорти вже прибули до Єрусалима і щонайменше триста центурій заполонили місто, зрікся Месії, не отримавши від нього жодної надії на порятунок від завойовника? Чи міг юдейський люд зрозуміти сутність вищого за земне царства в ту мить, коли відчайдушний Варавва звершив зримий крок до свободи: насмілився, таки насмілився