Смерть Юди. Роман Іваничук

в Оріяні, де посіяв зерна Христової науки, чи у спаленій рідній Юдеї? З ким мені бути: з оріянським чужим народом, осяяним новою вірою, чи із своїм, юдейським, який з прадавньою іде у вигнання? Який рішенець має набрати форми слова й лягти в перших рядках мого Євангелія?

      Пустельний дзвін гудів, збивався, ставав з міражних хвиль металом; таланіння забивало кожну клітину мозку й вичавило з нього думку, що стекла чорнилом на папірус:

      «Коли ти пізнаєш себе – аж тоді зрозумієш, що ти син отця. Дотоді будеш відчужуватися від нього і йтимеш ведений за руку, поки не скаже тобі той, хто веде: ось Царство в небі! Але ти не радій: птахи небесні випередять тебе, і ти вернешся до отця».

      Аж тоді спала напруга з мозку і таланіння стихло, а в печеру увійшов той, кого Тома чекав супроти своєї волі, боявся його, гидував ним, а проте не міг у цю хвилину обійтися без нього.

      – Ти кликав мене, – сказав чоловік, одягнутий у тоґу римського патриція.

      Чорне волосся кучерявилося над його високим чолом, мав він скошені до перенісся очі, як у Юди Іш Каріота, і думав Тома, що грішні думки до нього завітали, якщо на їх проліт з’явився найогидніший на землі злочинець; видно, пекельні господарі високо цінують зрадника, що ходить він у них в пошані, – ніколи ж бо живий Юда про чистоту й ошатний одяг не дбав: ні рук не мив, ні цюндрів не латав, а ось у тоґу нарядився; захожий нахилився над Томою, ніби хотів діткнутися до його чола гачкуватим, як у Юди, носом, і промовив, ошкіривши білі зуби:

      – Ти подумав, що в заплату за свій дияволоугодний вчинок Юда месією від Сатани на землю посланий, й оце до тебе завітав… Дурниця, Іш Каріот своє зробив й перебуває у сутіношному царстві тіней, вічним же посланцем Сатани на землі є я – Азазель, якого ти покликав на пораду, вичавивши з себе перший рядок своєї немочі.

      – Але ж, – схопився з лежака Тома, – ти приходив до мене змією.

      – То баєчки: змії, вужі, цапки і всіляка інша твар. Вищі сили – Яхве і Сатана – не знають іншого образу, окрім людського, – мовив Азазель розважно. – То не люди прибрали божу чи сатанинську подобу; навпаки, йдучи до вас, ми приймаємо ваш образ, щоб ви впізнати й почути нас могли: єсьте ж бо на землі нашим інструментом… А коли ми вже почнемо з тобою, Томо, розмову, то не трактуй мене як злу силу – нема добрих чи злих сил, є антисвіти, які тримають у різновазі космос і землю в ньому й борються між собою за людину, що живе на землі, бо є вона знаряддям нашої влади в світі. Проте ніхто не може примусити вас робити те чи інше, ми тільки вербуємо людей собі на службу. Правда, надто впертих і затятих можемо й покарати – окремо Бог, окремо Сатана: антисвіти діють кожен за своїми законами, і один до одного ніколи не втручається. Чи ж коли-небудь Яхве порятував вас від нашої покари? Ніколи… А тепер кажи, чого кликав мене, і не шукай у моїх кучерях рогів, а в сандаліях копит; я абсолютний розум, тож не міг би для поважних розмов прибирати образ нерозумної тварі.

      Азазель