Смерть Юди. Роман Іваничук

маковим цвітом землю повесні.

      Прочани поклали на ватрище зерно і сота меду, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: навкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони: «Боже, ти дав нам нині поживу, дай нам і завтра подостатку!» – воздавав молитву волхв, а люд вторував хором: «Даждь, Боже! Даждь, Боже!»

      Слухав Тома і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молився до Яхве і його батько-хлібороб: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами твоїми». Все тут готове для прийняття нової віри, та чомусь морщився Андрій на поганські примовляння – може, тому, що іншою, не схожою на гебрейську музикою вони звучали.

      Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на високий ґудзуватий костур, пішов попереду процесії в бік Данапра; з ним поруч ішов апостол Тома, а позаду двигав на собі білого хреста, з явора витесаного, Андрій Первозваний – виносив його на зелену оріянську Голготу, спинаючись по кручах під саме небо.

      А коли стали на вершині – уздріли у всій величі диво оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену, вихопившись із холоду північної землі, сповільнив раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім знову, злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути в південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для вдячності подарунку Гостинному морю.

      – Погляньте, Божі люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, ви вже побачили його. А ліворуч – на північ і схід, за крайнім урочищем Полин, в земних тіснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гіперборейських льодів землі безбожного Магога, Яфетового сина, і панують там ватаги із коліна Роша, і живуть на безмежних просторах – до кряжів Ямантау й далі аж до Гіндукуша – дикі племена, які їдять нечисть і убивають один одного… Ця круча, де стоїмо, то вже межа світів – супротивних і непримиренних. У північному світі холод породжує злу силу, яка готова рушити валом на землі, що знають Бога, й відчинити земні тіснини в Полиновому урочищі… Так гласить оріянський кощун. Поблагослови, чоловіче Божий, – звернувся волхв до Андрія, – цю землю, може, ваш Бог не дасть злій силі спустошити колись наш край.

      Він троєперстям тричі торкнувся до чола апостола, і той вкопав на вершині кручі хреста.

      – Погани єсьте, – мовив Андрій, відправивши молитву. – І прийде час, коли ви жертовники свої зруйнуєте, обряди язичницькі забудете й поклонитесь хрестові цьому. Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа і стане тут город великий…

      – Пророк єси? – спитав волхв.

      – Пророк на сій землі, – відказав