Смерть Юди. Роман Іваничук

колись… Ти ж не мічений знаком Божим – тебе не впізнають вороги Христа. Нам же призначені такі самі муки, які він перетерпів. Ходімо…

      Й докінчував молитву, полишаючи позаду Іродову браму:

      «Веди нас, Боже, мирними дорогами, спрямуй наші кроки безпечними шляхами й приведи нас до мети, а якщо буде на те твоя воля, то й щасливо поверни назад».

      І йшли вони чотири дні, не розмовляючи, а може, до розмови готуючись, бо різні мали погляди, думки й судження щодо про ідею Божу, яка очоловічилась на грішній землі.

      А втім, ніколи не було в Томи духовного зближення з апостолами.

      Андрій Первозваний, пройнятий беззастережною вірою в Христа й благонадіянням на оновлення світу, ніколи не мав сумнівів у правдах нової віри, як теж і лакомих пожадань вигідного місця біля Вчителя, знав бо, що Царство Боже доконче зійде на землю й не удосконалиться і не ослабне від його присутності чи відсутності в ньому. Єдину мав турботу: не згаяти ні хвилини часу для торування доріг до Царства, і звичайна чи мученицька смерть на цій дорозі зовсім не лякала Андрія, як не страшить людину заходяче сонце, яке напевне зійде вранці. Андрієва впевненість додавала Томі отухи, проте перший апостол Ісуса був для Томи нудний і нецікавий, бо зацікавлення до життя народжується лише з невпевненості.

      Молодшого Андрієвого брата не любив. Цього апостола ніби саме небо призначило для того, щоб він водно підхвалював Ісуса, який жив у постійному очікуванні свого смертного часу; може, й благородне діло чинив Петро, і, певне, звик би Тома до його єлею, якби Ісус, який ніяк не повинен був ловитися на підхлібні слова, не винагородив боягуза і трикратного відступника званням ключара Церкви Христової, – виходить, незадарма виконував Петро роль утішителя, призначену йому небом: він ще за земного життя Учителя став з ним одесную.

      Митар Матей, який тепер перебував у неволі в антропофагів, був мудрий і хитрий. Усе він знав, на все мав свою думку, проте ніколи її не висловлював, і тільки скептична посмішка, що розсипалася по кучерявій бороді й миттю розчинялася в ній, коли хтось помічав, свідчила, що Матей знає більше від інших і таємно готується до важливого чину, якого ніхто вгадати не може. Вникав Матей у все, що діялося довкола нього, та міркувань з приводу тих чи інших подій не висловлював – тримав при собі, мов скупар динари. Тома ніяк не міг пробитися до душі Матея, хоч не раз намагався; тепер же всім серцем бажав йому волі й чекав від зустрічі з ним несподіванки.

      Йоан був ще хлопчиськом, через це й прив’язався до Ісуса, мов до батька, і завжди схиляв свою голову на плече Спасителеві. Після смерті Христа заопікувався Матір’ю Божою, й вона померла на його руках в Ефесі; заслуговував Йоан на повагу, проте екзальтованість наймолодшого апостола дратувала Тому.

      Симона Каноніта Тома боявся: він був лихий і злий, вибурчував водно під ніс богохульні слова, коли Ісус нагадував учням, що Боже Царство прийде невість-коли; Симона не вдовольняла релігія