Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Читать онлайн.
Название Щось більше за нас
Автор произведения Владимир Винниченко
Жанр Литература 20 века
Серия Бібліотека української літератури
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1909
isbn 978-966-03-8416-3



Скачать книгу

нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студєнти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой-нібудь сєбє сарай…

      – А Гаркун-Задунайський тут у вас?

      – Гарку-у-н? – перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. – Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

      – Нєт… так… А что такоє?

      – Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую квартіру… Ет! Ето такой человєк! – умить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.

      – Гаркун, он такой человєк, – зараз же знов повернувся він до мене. – Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет – ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори – усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..

      – Отакої! – подумав я й замовк. І більше про «антре-преньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

II

      Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання у двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.

      – Ввійдіть! – гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», – згадав я й заспокоївся.

      Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного єврейчика.

      – Удівляєтєсь? – гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. – І, конєчно, поражаєтєсь?

      Я таки справді і здивувався, і «поразився».

      – Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунайскій, антре-преньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!

      Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.

      – Позволітє? – шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:

      – Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!

      Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» – думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

      – Но… позвольтє… – опам’ятався я, нарешті. – Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?

      – Я? – загорлав він знову й зареготався так, як, мабуть, ніхто й ніколи тут не реготався,