Щось більше за нас. Владимир Винниченко

ви ж гадали де?.. Трохи не… той… не ізящний… – повів він навколо театрально рукою. – Ну, та не в формі діло… Форма, по-моєму, абсолютно – ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? – вмить хитро подивився він на мене. – Скільки, по-вашому, ану?

      – Не знаю, – промовив я, – треба всередині подивитись.

      – Добре! Гайда всередину!

      Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чортзна-що з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзна-що спереду старим, полатаним брезентом, – і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й різниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядків з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак – перед сценою, було щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То – місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:

      – Рублів з… 70?

      – Ха-ха-ха! – зареготався Гаркун. – От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців не хочете? Га?

      Я не посмів не повірити йому, але ж… щось не вірилось. Він це запримітив.

      – Не вірите? – скрикнув він. – Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами… Я в один свій бенефіс узяв тут 227 р. 36 к!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають… Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже… не вчить, – додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та…

      – Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? – здивовано підняв він плечі догори. – Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски славні… Невеликі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство… е… е… як би вам сказать, е… е… затишку, чи що?.. Миленькі куліски… От побачите!

      – Так… – промовив я. – А де ж ваші артисти… Здається, уже… – подивився я на годинника, – трохи більше як 12. Вже чверть на першу.

      – Невже? – здивувався він. – Хм… Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..

      Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.

      – Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-у-у!.. Абсолютно дивно!

      Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною