На березі Хозарського моря. Ясмина Михайлович

чорти б мене вхопили, якщо шофер зміг відчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Він пробував і так, і сяк, смикав, штовхав, брався за інструменти – ні на йоту… З’явилися четверо охоронців, пхалися й вони – безуспішно. Ми були в полоні! Ініційовані і метафізично інфіковані. Врешті-решт, якийсь гнучкий хлопчина зміг пролізти всередину крізь відчинене вікно і розблокувати двері.

      Однак, жодна з нас не мала великої охоти сідати досередини. У всіх крутилось на думці одне: що як ми увійдемо і не зможемо вийти? А ввечері на нас чекає перший півфінал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечірні сукні, ВІП-ложі!..

      Оскільки після смерті чоловіка я почуваюся наполовину хозаркою (і лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що двері функціонуватимуть безвідмовно, щойно ми виберемося з місця, захищеного біополями, непідвладними людським технологіям, і сіла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.

      Так і було. Біля музею дверцята легко відчинилися, і ніколи опісля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гіпермодерним інтерактивним музеєм, яким міг би похвалитися хоч би й Париж. В офіційній обстановці директорка була геть іншою – підкреслено професійною, діловою, раціональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.

      По дорозі в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злітає чи сідає літак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанські фреквенції, без сумніву, діяли на первинному, чуттєвому рівні.

      Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в ліжко і хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духів, і звільнити в собі хоча б крихітне місце для вечірніх вражень з «Євробачення». Але безуспішно. У передпокої номера лежала записка:

      Шановна пані, кав’яр у холодильнику, решту подарунків Фундації Алієвих знайдете самі.

      Я роззирнулася. На ліжку були нагромаджені дорогі оксамитові коробки, а на підлозі лежала величезна сумка з унікальним східним килимом.

      Я сіла і розплакалась.

      Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?

      Килим як захищений вид

      Отже, я сиділа в Баку, в готелі «Лендмарк» на березі Хозарського моря і плакала.

      Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталеві чарочки у позолочених підставках для чаю по-східному, срібне блюдо із вигравіруваними промінчиками вогню – символом полум’яної азербайджанської країни. І дорогоцінний східний килим.

      – Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.

      Сльози очищують, і мені стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербії, Мілораду Павичу і «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю відповідальність із гідністю.

      Я витягла килим зі спеціальної шкіряної сумки. Він був запакований у тонесенький шарудливий папір. Зверху лежала сніжно-біла із золотом візитівка. На ній – лише ім’я й нічого