На березі Хозарського моря. Ясмина Михайлович

на одні, що можна було грати в гру – відшукати бика в утробі риби, знайти гобустанця зі скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жодній іншій цивілізації, помітити стадо оленів… Праматір-печера звалася Азіл і мала вхід у формі вульви. Я непомітно збирала хозарські камінці для Павича і кидала їх до сумки, побоюючись, аби хранителі заповідника, які йшли позаду нас, цього не помітили. Навряд чи я змогла би пояснити їм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не є ані туристичною, ані колекціонерською – лише літературно-любовною. Я збирала крихти реальної Хозарії, аби поховати їх поряд з чоловіковим пам’ятником, зведеним на іншому тлі – на белградському Ташмайдані.

      Ми блукали стежинками по випалених місцинах геологічного катаклізму. Дебелі кавказькі ящірки повзли за нами, мов домашні улюбленці, а пані Малахат розповідала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскільки Каспійсько-Хозарське море під час свого існування кілька тисяч років було прісноводним. Мені вже паморочилося в голові від глибини часів, кайнозой змінював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серіал, а не про накопичення променистої енергії в шарах Землі перед нашими очима і під підошвами.

      У певний момент пристрасного занурення директорки у палеолітний стиль життя вона спинилася, помітивши, що ми не в захваті від тісної компанії кавказьких ящірок, і сказала:

      – У перші дні моєї служби в Гобустані, коли я лише знайомилася з місциною, зі мною трапився дивний випадок. Був полудень, сонце припікало, і я побачила, що на одній скелі щось світиться – розкішне, блискуче, променистим сяйвом діаманту. Підійшовши ближче, я побачила велику змію, луска якої переливалася на сонці. Від переляку я остовпіла. Змія дивилася на мене. Ні, я не злякалася… Трапилось щось геть інше. Змія зачарувала мене своєю красою, і я просто закохалася в неї!

      Ми мовчали і невідривно дивилися на пані директорку, злякані й шоковані, немов вона сама була змією, про яку розповідала.

      – Тоді я загадала бажання… Грандіозне бажання!

      – І… – промимрили ми в один голос.

      – І моє бажання здійснилося!

      Гадаю, кожна з нас гарячково уявляла, що ж могло бути тим грандіозним бажанням: велике кохання, шлюб, діти, захист дисертації, міжнародна слава науковця, шлях у всесвіт, райське життя…

      – Я забажала, аби Гобустан був під захистом ЮНЕСКО, і через десять років копіткої праці моя мрія здійснилася!

      Дорогі читачі, я довго розмірковувала, що сказати на цьому етапі мого роману-подорожі. Я мешкаю в країні, в чиїй столиці вже десять років не працюють два головні музеї – національний і сучасного мистецтва. Я – удова письменника, котрого переклали 36 мовами, і лише в його рідній країні я не в змозі посмертно перевидати його «Хозарський словник», хоча щодо інших мов та континентів це не становить проблем. Коментарі тут зайві… нічого дивного, що Сербія знаходиться там, де знаходиться, адже ми стрімко опускаємось, стрибаючи