На березі Хозарського моря. Ясмина Михайлович

перетвориться на мою своєрідну домівку, вирушив у бакинську ніч.

      Я очікувала побачити облізлий скупий соціалістичний схід, а отримала блискучу столицю. В житті не бачила стільки світла – фасади, цілі хмарочоси, парки, фонтани, дороги, вежі, автошляхи – усе купалося в сяйві декоративних ламп, фар, лазерів, рефлекторів, світлових діодів… Три полум’яні хмарочоси неправильної форми – символ сучасного Баку – іскрилися яскравим вогнем своїх скляних фасадів. Навіть жезли регулювальників світилися – дорожня товкотнеча була неймовірна. Прийом учасників «Євробачення» перетворив місто на вулик заторів, перехресть, барикад. Тотальний нічний колапс. Дорогі автомобілі розривалися від гудків, міліціянти кричали в мегафони, наш водій, постійно кружляючи вулицями з одностороннім рухом, намагався дістатися до готелю, який був поряд, але видавався недосяжним. У ХХІ сторіччі дістатися з точки А до точки Б – землею, повітрям, морем – виявилося нездійсненною мрією. Швидкість і перенасиченість інформацією не пощадили навіть людської думки.

      І врешті – пункт призначення. Готель «Лендмарк». Між іншим, із дуже дивним плануванням. Рецепція була десь під хмарами, на 19-му поверсі, мій номер – на 16-му, СПА-центр – на 9-му, ресторан – на 20-му, а конгрес-зала – на 4-му поверсі під землею!

      Коли я увійшла до моєї просторої кімнати із скляною стіною, мене захлиснув величний вид на море, шикарні хороми, полум’яні башти та грандіозна архітектура Кришталевого палацу з розкішним освітленням. З піддашшя били рефлектори такої потужності, що світло майже сягало космосу. При цьому відблиски світла плавали в повітрі і створювали ефект танцю сяючих всесильних духів повітря.

      Я була в осерді міста вітрів і землі вогню.

* * *

      Символом Азербайджану є бута. Язик полум’я. Суть вогню. Мені його вигляд нагадує вогненну сльозу. Усі орнаменти цієї країни так чи інакше пов’язані з його формою. Це той візерунок, який зустрічається на кашемірі. Така собі жирна кома.

      Проте у всій культурній спадщині азербайджанців немає розкошолюбства. Усе тут лаконічне, елеґантне, високоестетичне, часом навіть субтильне.

      Саме так виглядав символ Баку – Дівич-вежа (Qiz Qalasi), яка знаходиться на в’їзді до старого міста. Фундаментальна архітектурна суворість Дівич-вежі, простота, містична міць форми нагадала мені мікенські будівлі. Усе старовинне, що я зустрічала в цій країні – геологічне чи цивілізаційне, – усе повертало мене кудись у Мікени. Строгість обрисів, тип побудови, спорідненість із каменем, скелями, дух чогось прадавнього, невблаганне пошанування чотирьох елементів – землі, води, повітря й вогню. П’ятий елемент у азербайджанців – це симбіоз природи й культурної спадщини.

      Наша господиня Гіней – я ніяк не могла запам’ятати її ім’я, тому прозвала її Ангеліною, – весела дівчина спілкувалася з нами російською, англійською і напівсербською, а мене називала «фрау Михайлович». Напевно, тому, що безпосередньо перед «Євробаченням» вона повернулася з дипломатичної