Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

Стіл розкладався лише тоді, як треба було їсти, а то висів собі, прип’ятий до стіни. З обох боків у каюті стояли два ліжка, що разом правили й за ослони, на які сідали до столу. Постіль удень згортали й сидіти доводилося на добре змитих дошках. Увечері в каюті присвічувала спеціальна морська лампа, що висіла, вилискуючи мідяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири ілюмінатори, цебто круглі бокові віконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей містилася піч і стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали дві гвинтівки й дробовик. До того ж з-під згорнутої постелі французової стриміло ще двійко револьверів та пояс-патронташ.

      Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двічі мріяв він за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидів тут… Здавалося йому, що й обох своїх нових товаришів він знає вже здавна. Піт-Француз до нього весело осміхався через стіл. Як правду мовити, то обличчя у капітана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвітріле». Фриско-Кід набиваючи собі рота стравою, розповідав йому про шторм, який нещодавно подолав «Сліпучий»… Джо, слухаючи, відчував дедалі то більшу пошану до цього хлопця, який давно вже плаває і так добре знається на всьому маринарстві.

      Вечеряючи, капітан майже кожного шматка запивав вином… нарешті, обличчя йому розжеврілося, пішло червоними плямами, він простягся на ліжку, не постеливши навіть як слід на ніч, і незабаром щосили захропів.

      – Раджу й вам зробити так само! Поспіть годин зо дві, – привітно звернувся Фриско-Кід до Джо, показуючи на друге ліжко, – бо, мабуть, уночі доведеться попрацювати.

      Джо слухняно ліг, але заснути відразу не міг. Лежав із розплющеними очима, дививсь на держално будила, що теліпалося тут таки в каюті, й дивувався, що так хутко чергувалися події протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогодні він був звичайнісінький школяр, а ось зараз він уже за матроса на «Сліпучому», й куди понесе його цей вітрильник – він не знає.

      Його п’ятнадцять років перетворилися в уяві на цілих двадцять. Джо почував, що він що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред і Чарлі… Але вони таки незабаром довідаються про все!

      Він уже бачив, як вони за нього оповідають хлопцям, що колом їх оточили.

      – Хто? Джо Бронсон?..

      – Так, він пішов на море! Ми з ним щиро товаришували!..

      Джо, потішаючи свою гордість, уявляв собі цю сцену. Відтак йому трохи шпигнуло в серце: він згадав про матір, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далі до батька, й серце знов затужавіло.

      «Не можна сказати, що батько був лихий чи поганий на вдачу… Ні! Та він ніяк не міг зрозуміти його, свого сина… Отут воно й лихо, – думалося далі Джо. – Ще ось-ось уранці він сказав, що життя не забавка, а хлопці, які так думають, здатні натворити всіляких дурниць та вскочити в таке, що потім не знатимуть, як його й ноги виволочити!.. Ну, щодо нього, то він, Джо, добре знає, що життя – то тяжка праця й суворий досвід у світі. Але водночас він знає, що й недорослі хлопці мають