Диктатор. Сергій Постоловський

дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим і вже не відпустить від себе. А поки що він бачив, як незнайомим йому чоловікам, що стали його армією, подобається стріляти, як вони дичавіють, забувають усе людське, а діями їхніми керує лютий звір. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирає разом з тими першими людьми, що рвалися у бій за неіснуючу «Новоросію».

      Укотре Олег Шевцов переконувався, що усім керує жадібність. Заради жадібності люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадібність, нагодувати своє брюхо, власну пиху, показати іншим, слабшим, що вони є справжніми хазяями їхньої сплюндрованої державою реальності.

      – Саме реальності, жорстокої та неминучої, але аж ніяк не життя, бо на Донбасі починалося пекло, – сказав мені дід. Задумався і ще раз додав: – Справжнісіньке кляте пекло!

      І він почав згадувати, що було далі і як жила Україна в ті перші роки війни та окупації, як ішли вони кожен своїм шляхом, як боролися і любили, вмирали та воскресали у пам’яті людській, як пробиралися вони до влади крізь хащі корупції, зрад і жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змінити курс у тому напрямку, якого так не вистачало їхній державі.

      Дід та його друзі – міністри, генерали, поети й романісти, актори і журналісти, фінансисти і бізнесмени, чиновники і науковці. Саме з них формувався той перший уряд за часів Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять років і зрушили машину корупції з мертвої точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала своє життя громадянська свідомість. Так на бюрократичні посади на німецький лад почали набирати за критерієм не політичної приналежності, а здобутків, технічних навичок та деперсоналізації процесу. Перед можливістю, як і перед законом, усі були рівні.

      – Ти знаєш, чому я розпочав свою розповідь з цього американо-російського калейдоскопу подій та імен? Бо вони є уособленням справжніх солдатів тієї війни, її рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого відправляли на вірну смерть. Їх не викинеш із пісні. Вони обидва виконували накази керівництва. Але знаєш, Миколо, дивна річ полягає у тому, що ті накази вони виконували суто механічно, без жодних емоцій. І знаєш, чому вони себе так поводили?

      – Чому?

      – Тому що вони були професіоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дід, закурив, відвернувся до вікна і став дивитися на Київ. Його старий, давно зниклий Київ, в якому він оселився у неймовірно далекому 2000 році, в якому формувався його світогляд, місто, де він мужнів та йшов уперед, народжував нащадків і навчав прийдешні покоління. Дід був особистістю, і його історія має право бути серед тих, хто намагатиметься розповісти вам про Диктатора України, який узяв її, бідолашну, вже в той момент, за яким настає колапс.

      – За нього було багато жорстокості, траплялися й невин- ні жертви. Але без цього просто не можна було! Нічого б не з’явилося,