Хотин. Ю. В. Сорока

Могилева. Сагайдачний збадьорився – нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.

      – Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!

      У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.

      – Не стріляй, братику, свої.

      – Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?

      Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:

      – Що тут у вас?

      – Ось, у кущах ховалися. Нас почули – покликали.

      – Хто такі?

      – Свої ми, пане гетьмане, запорожці.

      – А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?

      – Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали… Сотня братчиків голови зложила. – Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. – А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.

      Сагайдачний придивився до козака пильніше.

      – Де зараз табір?

      – Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.

      – Добре, молодцю, – Сагайдачний повернувся. – Коней козакам! – І додав, звертаючись до Андрія: – Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.

      Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:

      – Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?

      – Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.

      – З вашого загону ви єдині?

      – Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки…

      – Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!

      Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.

      – То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?

      – Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо…

      Сагайдачний спересердя сплюнув.

      – Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!

      – Вірю, батьку.

      Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях