Хотин. Ю. В. Сорока

голоси, умить звеселила трьох подорожніх.

      – Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! – вихопилося в Андрія.

      Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрій з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не міг пораненою рукою ні гребти, ні триматися за луку сідла. Час від часу Сагайдачний стогнав, міцно зціпивши зуби. Широка річка неквапно несла свої води, і легкий вітерець допомагав змученим козакам – на застиглому дзеркалі води не було ні найменшої хвилі. Коні напружено форкали і стрімко скорочували відстань до берега. Від могутніх копит по воді розходилися невеличкі коловороти. Через півгодини ноги намацали слизьку глину річкового дна. Коні й люди стріпували із себе струмки холодної води.

      Сагайдачний скочив на коня і повернувся до Андрія.

      – Дякую тобі, козаче. Знай: я тепер твій боржник. У будь-який час радий тебе бачити. А зараз мені час до Бородавки.

      Залишивши запорожців на березі, він помчав до табору. За лічені хвилини проминав уже здивованих вартових, котрі позирали на нього з лінії возів, що ними було обставлено табір. Неприємно вразило те, що його ніхто не намагався затримати. Сагайдачний, як досвідчений полководець, був здивований такою безпечністю, адже турки поряд. Нарешті його білий аргамак вихором вилетів на майдан перед гетьманським шатром. Тут охорона поводилася пильніше: від вогнища, розпаленого проміж двох гармат і кількох гаптованих сріблом хоругов, підхопилися троє вартових. Тремтливі язики полум'я кидали примарне світло на постаті у синіх жупанах і гостроверхих, зі срібними китицями, шапках. Спрямувавши на прибулого мушкети, завмерли. Отетеріло кліпали заспаними очима.

      – Ану стій, стерво! Злазь із коня, а то вмить черево шротом начинимо! – вигукнув хрипким голосом один із них. Звичним рухом скинув мушкет до плеча і звів курок.

      Сагайдачний не рухався з місця.

      – Ти що, іроде, не чув?!

      – Славно зустрічаєте. Добре, хоч попередили, а не одразу шмальнули, – Сагайдачний владно дивився на гетьманських джур, примушуючи тих губитись у здогадках, хто перед ними.

      – Ти хто такий? – тепер голос пролунав невпевнено.

      Один із тих, що стояли позаду хрипкоголосого джури, наблизився. Деякий час вдивлявся в обличчя. Упізнавши, очманіло закліпав очима.

      – Конашевич! – здивовано протягнув і повернувся до товаришів. – Братчики! Та це ж Сагайдачний!

      Уся трійця повільно опустила мушкети і зняла шапки. Сагайдачний, відчуваючи втіху, зрозумів, що він для них не просто київський полковник, посаду якого обіймав у даний час.

      Один із вартових шанобливо вимовив, ховаючи очі:

      – Зачекалися тебе, батьку. Вибач, що не признали… Ми, як то воно… уже й не сподівалися тебе живим видіти… Весь табір гудить: убили турки нашого Конашевича.

      – Не вбили, як бачиш, – похмуро відповів Сагайдачний. – Де Бородавка?

      – Пан гетьман відпочиває, будити?

      – Не треба. Де розташовано мій полк?

      – Он там, – показав один з козаків, – поряд із запорожцями. Вони там у невеликій балці стоять.

      – Добре, –