Хотин. Ю. В. Сорока

патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.

      Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.

      – Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.

      – Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!

      Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.

      – Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!

      Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.

      – Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!

      Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.

      – А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?

      – Восьмий рік.

      – А як опинився?

      – На Січі?

      – На Січі.

      – Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…

      – Біда нашим людям!

      – Біда, батьку.

      Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:

      – Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!

      Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.

      – Усе, – нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.

      – Як міг, зробив, – сказав він, розглядаючи свою роботу.

      – Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

      Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

      – Може, все ж відпочинете? – Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

      – Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – підкликав він Яцька, – допоможи.

      За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.

      – Давайте, запорожці, не відставайте! – вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.

      Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

      – Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.

      Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.

      – У турка, – невесело протягнув він, – його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!

      – От непослух!