Хотин. Ю. В. Сорока

але це була боротьба приречених. Упав Малюта, упав Гнида, упав Михай Корж, обливаючись кров'ю. Десятки порубаних запорожців укрили землю, розкинувши руки, немов у міцному козацькому сні. На обличчі у декотрих навіть після смерті залишалася весела посмішка – запорожці гуляли на кривавому бенкеті…

      Андрій, задихаючись, обмацував стіни печери.

      – Яцьку, де ти? – у перервах між нападами кашлю кликав він.

      Яцька ніде не було. Нарешті ноги зачепилися за щось м'яке. Андрій зігнувся і крізь видушені димом сльози побачив хлопчика. Юнак знепритомнів від чаду. Андрій схопив його за комір і потяг до отвору. Ноги зачіплялися за каміння, невидиме у густому диму. Кашель рвав легені. Андрій сам ледве тримався на ногах, але хлопця з рук не випускав.

      Ось і отвір. Вдалося на мить хапнути свіжого повітря, і Андрій відразу помітив за три кроки від себе яничара у високому білому тюрбані бюлюк-паші[18]. Андрій дістав пістоль і повільно звів курок. Дим дедалі густішав. Він навів зброю туди, де тільки що бачив яничара, і натиснув на гачок. Пролунав постріл, і зовсім поряд хтось зойкнув. Почувся звук тіла, що падає. Андрій сховав за пояс розрядженого пістоля і дістав другого. На якийсь час шлях вільний. Неподалік чулися голоси, що перекликалися турецькою мовою. Козацьких голосів уже не було чути. Загін перестав існувати…

      Андрій, мов гадюка, повз крізь колючі кущі, тягнучи за собою непритомного Яцька. Голки шипшини боляче впивалися в обличчя, залишаючи глибокі червоні подряпини. Раптом рука провалилась у торішнє листя. Андрій помацав, і очі його радісно заблищали. Попереду було порожнє вовче лігво. Під корінням сторічного бука хижаки вирили собі глибоку нору, що згодом заросла травою. Усередині ще зберігався важкий звірячий дух. Кульбаба заліз у лігво і притягнув до себе Яцька, розправивши за ним зім'яту рослинність.

      Роздивився навколо. Вирита під корінням нора ледве-ледве вміщувала їх двох. Зарості трави надійно захищали від ворожого ока. Андрій відклав пістоля і нахилився до хлопчика. Вухо вловило тихе сопіння. З полегшенням відкинувся на спину, можна було перевести подих. У грудях усе ще пекло від диму, але намагався стримати кашель, що мало не розривав легені. Турки ходили зовсім поряд. Ґелґотали щось, час від часу гупали, немов рубали дрова. Через хвилину Андрій з огидою зрозумів, що це за звуки, – яничари відрубували мертвим голови. На мить уявив людей, що з ними бився пліч-о-пліч ще чверть години тому, але відігнав від себе ці образи. Треба було спрямувати всю енергію на порятунок, а помста потім. Помста добра, як простигне. Зараз Кульбаба був зовсім не схожий на безтурботного запального хлопчака.

      Через кілька хвилин зарухався Яцько. Почувся стогін.

      – Де я? – змарнілим голосом прошепотів молодик.

      Андрій миттєво затулив йому долонею рот і, нагнувшись до нього впритул, ледь чутно прошепотів:

      – Лежи тихо! Турки зовсім поряд… Дасть Бог дожити до темряви, виберемось. А поки лежи, не кахикай!

      Сагайдачний

      Двадцять восьмого серпня, у п'ятницю, в Хотині

18

Бюлюк-паша – командир загону.