Хотин. Ю. В. Сорока

влучить! – Андрій тихо засміявся, прикривши долонею рота.

      Малюта образився.

      – Йди ти до диявола! От бісове сім'я, за собою ліпше б дивився.

      – Ну-ну! Не ображайся. А повзи-но сюди, я тобі султана бусурманського покажу.

      – Ти що! Брешеш, шибенику. – Малюта миттю підповз до Андрія. – Де?

      – А он, бачиш, у долині шатро величезне… Ген-ген! – Андрій вказав донизу пальцем.

      Там, у долині, посеред величезного турецького табору височів високий білий намет. На його особливий статус указував стрій вартових яничар, що, притримуючи коней, гарцювали навкруги. Перед відкритими полами намету стояло кілька чоловік у багатющих, що видно було навіть на відстані, вбраннях.

      – То який із них султан?

      – А я знаю?! Вибирай, який подобається.

      – Що його, поганця, вибирати. Ось якби з мушкета можна було дістати…

      – Якби, – мрійливо згодився Андрій.

      – Слухай, Кульбабо, а що там наші? – раптом стрепенувся Малюта.

      – Прорвалися наші, – обличчя Андрія освітила посмішка, – вночі відійшли. Ох, і побили вони яничарів! Онде ще мерців тягають.

      На протилежному боці, біля спорожнілого Микитиного табору, було досить людно. Два десятки турецьких вояків, тримаючи у руках дерев'яні ноші, переносили тіла убитих, складаючи їх у ряди. Десятки таких рядів займали досить велику площу. Турки ховали своїх убитих за мусульманським звичаєм. До вух козаків вітер доносив ледве чутні, занудні молитви.

      – Тьху! Погань яка. І моляться, мов барани мекають, – бридливо сплюнув Малюта.

      – Дурню, радій від мекання цього, вони ж, поганці, мертвих оплакують. А заодно і по Микиті з братчиками сльози ллють, що облизня спіймали.

      Знизу почувся невиразний шурхіт. Осипалося під чиїмись ногами каміння.

      – До зброї, братики! Знову лізуть, – голосно закричав Андрій.

      Знизу турки підтягували великі, сяючі бронзою стволи гармат. Серед них Андрій розпізнав дві патрієри – мортири, з яких стріляли розривними гранатами. Судячи з кількості й калібру артилерії, турки вирішили покінчити з козаками раз і назавжди. Кошлаті верблюди з натугою тягли мішки з ядрами.

      Андрій уже в котрий раз пожалкував, що у них не залишилося бодай однієї гаківниці. З неї можна було б спробувати розстріляти верблюдів. Це затримало б розв'язку. Утім, більшість козаків уже не мали надії на порятунок. Молились, а потім, зціпивши зуби, ставали до зброї. Похмурі погляди не віщували ворогам нічого доброго.

      Через годину почався гарматний обстріл. Чавунні ядра зі страшним ревом вдарялись у скелю поряд із печерою, вибиваючи з неї хмари гострих уламків. Від деяких ходором ходила під ногами земля. Подекуди відколювалися цілі пласти породи, із шурхотом і тріском сповзали вниз. Поступово гармати пристрілялись, і ядра посипалися в печеру. Рвали загату з жупанів, гучко вдарялися в камінь склепіння. З'явилися поранені. Ядра, розбиті на друзки, навіть сам камінь, вибитий зі стін, – усе це шукало беззахисні цілі, сіючи смерть на своєму шляху. Козаки тиснулись у щілини кам'янистої породи, намагалися врости у найменший отвір, що ставав