Хотин. Ю. В. Сорока

плямами. Тих поборників ісламу, котрі намагалися відповзти за каміння, козаки добивали поодинокими прицільними пострілами.

      Десь ізнизу вітер доніс погрозливе виття сотень горлянок – турки не сподівалися на такий розвиток подій, тож були приголомшені.

      – Маєте свого Аллаха, бусурмани, можете привітати його особисто, – безсило прошепотів Андрій пересохлими губами.

      Він притиснувся плечима до прохолодної стіни й зажмурив очі. Хоч з останніх сил намагався виглядати бадьорим, це ставало все складнішим. Сильно доткала спрага, а в горлі різало від порохового диму. Кілька хвилин Андрій сидів нерухомо, потім примусив себе піднятись і піти на пошуки води. У напівтемряві мало не впав, коли зачепився ногою за чиєсь мертве тіло. Далі ступав обережніше.

      Вода в козацьких фляжках закінчилася ще напередодні, тож доводилося збирати ту, що стікала по вогких стінах печери. Під ці каламутні краплі підставляли невеликі дерев'яні цеберця й порожні порохівниці. Була надія, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетіли.

      Через десяток кроків Андрій натрапив на переляканого молодика, що сидів під стіною і дрібно тремтів.

      Андрій придивився до хлопчини:

      – Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?

      Малий підвів очі.

      – Батька Сома вбило, – відповів схлипуючи. – Он голову відірвало.

      Молодик указав на нерухоме тіло, що з розкинутими руками лежало серед калюжі чорної у напівмороці печери крові. Андрій поглянув туди, куди він вказував, і відразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дівчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрій похитав головою і сів біля хлопця.

      – Скільки маєш років? – запитав.

      – Чотирнадцять, – почув у відповідь.

      – Дуже страшно?

      Малий шморгнув носом і опустив очі додолу.

      – Звуть як?

      – Яцьком.

      – Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?

      – Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…

      – А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нічого не повинен боятися на цьому світі. Бог не видасть – свиня не з'їсть, – Андрій притулився до стіни потилицею і закрив стомлені очі. Кілька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрій пригадав події кількаденної давності.

      – Ти не той Яцько, під яким коня вбило, як хутір брали?

      – Той, батьку.

      – То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?

      У відповідь тиша. Андрій на мить відчув, що діється у дитячій голові.

      – Ну от що, Яцьку. Всі під Богом ходимо. Як доля писана, так і проживемо. На Січі кажуть: умів шарпати – зумій і померти не скиглячи.

      Хлопець довго не відповідав, потім підняв на Андрія великі сірі очі.

      – Ми всі тут погинемо?

      – З чого ти взяв? – Андрій примусив себе відповісти безтурботно-веселим тоном.

      – Не знаю… Їх там, як зірок на небі…

      – То й що? Ми ж запорожці!

      Яцько