Хотин. Ю. В. Сорока

сподівалися? – знизав плечима Ходкевич. – П'ятдесят тисяч лицарів лежать під Цецорою, і підняти їх зможе хіба що сурма Страшного Суду. Тож маємо розраховувати на те, що маємо.

      – О, бідна пані Жолкєвська! – зітхнув Любомирський і похитав головою, скорботно опустивши обличчя. – Вона мусила подорожувати до Стамбула по голову улюбленого малжонека. Хіба не достойна жалю ця мужня жінка?

      Ходкевич промовчав, і Любомирський продовжив:

      – А пан Калиновський? Благородний шляхтич навіки згинув у хвилях Прута… А Конєцпольський? Здається, тільки вчора ми разом піднімали келихи, а тепер він змушений споглядати зі своєї темниці на синь Босфору! Бог відвернувся від нас під Цецорою, єдина в цьому причина.

      – Пан Бог, його воля, був за нами. Не плутайте Божий промисел із помилками військових рейментарів та зрадою мерзенного Ґраціані!

      – І це теж, і це теж, – погодився Любомирський.

      – Але то минуле. Ми ще не знаємо, що станеться, власне, з нами. Треба мислити про це.

      – Згоден із вами.

      Трохи помовчавши, Ходкевич запитав:

      – Як взагалі настрій у війську?

      Любомирський зітхнув.

      – Настрій поганий, щоб не сказати ще гірше…

      – Чому?

      – Цьому є декілька причин. І вони, як завжди, банальні. Це виплата утримання і зневіра у перемозі.

      Ходкевич напружився. Кілька хвилин про щось думав. Вони поволі їхали перед валом, на якому подекуди працювали землекопи. Високий, із запахом свіжої землі, насип. Наїжачився гострими дубовими палями, вкрився хитромудрими укріпленнями, хижо вищерився гарматними стволами. Ходкевич не міг не відзначити вдалу, з точки зору фортифікації, побудову табору.

      – Вони не вірять у перемогу… О Свєнта Діво! Скільки разів я жалкував, що минули часи Давнього Риму! І щоразу переконувався, що жаль цей небезпідставний. О пане Станіславе! Хіба легіонери Сципіонів не вірили в перемогу над Ґаннібалом навіть після нищівних поразок під Канами та Транзименським озером? Хіба терзалися сумнівами їхні наступники, коли заглиблювались у хащі германських лісів уже в часи безсмертного Октавіана Августа? Чи коли кидались у холодні хвилі серед берегових скель Британії? Чому в мене немає таких жовнірів?

      Любомирський, в черговий раз погоджуючись, хитав головою. Він добре знав захоплення коронного гетьмана історією війн Давнього Риму, тому не сперечався.

      – Ці залізні люди вміли переносити труднощі, а також вірили в себе. Тому й володіли більшою частиною цивілізованого світу… Ave Caesar, morituri te salutant[14]! Чуєте, пане Любомирський! Скільки мужності у цих словах, скільки самопожертви! Цезарю! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Хіба можна не захоплюватися цими героями?

      – Але, наскільки пам'ятаю, ці слова говорили гладіатори… – невпевнено вставив Любомирський.

      Ходкевич спалахнув:

      – Не в тому річ! Цими словами найбільш влучно можна схарактеризувати римлян… А що у мене? Вони не вірять у перемогу…

      – Але погодьтеся,

14

Ave Caesar, morituri te salutant! (лат.) – «Живи, Цезарю, на страту роковані тебе вітають!» – цими словами вітали римського імператора гладіатори, виходячи на арену.