Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей. Сборник

стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги через море.

      Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:

      – А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.

      – Ходім! – каже кіт.

      От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега. Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:

      – Ти, – каже, – зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.

      – Добре, – каже собачка. – Іди ж ти до палацу!

      От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться – аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду – поплили.

      От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:

      – А що, держиш персня?

      Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:

      – Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.

      Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:

      – Ну, не кажеш – оце ж кидаю!

      Кіт злякався та:

      – Держу!

      А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.

      Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.

      – Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!

      Поліз собака – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:

      – Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.

      От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать – усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:

      – Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.

      – Добре, – каже собачка, – ходім!

      От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:

      – А що, винесеш