Святослав (укр.). Семен Скляренко

в неї головами.

      – Що ви говорите? – захрипів Микула.

      – Говори краще ти! – кричав Бразд.

      – Віддавай скарб! – волав Сварг.

      І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.

      – Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.

      – Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.

      – Лжа! – волав Сварг.

      Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:

      – Пощо убиваєте? Пощо?

      Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.

      Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

      – Ходімо! – промовив Сварг.

      – Підемо! – махнув рукою Бразд.

      Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.

      – Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?

      – Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…

      Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.

      З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.

      Розділ другий

      1

      Гора[18], як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.

      Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів[19], що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів[20], смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, – запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.

      Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли жеравці[21], щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля[22], поспішали на роботу здателі[23], всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.

      Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами[24], одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, й на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося,

18

Гора – найстаріша частина давнього Києва.

19

Тіун и – урядовці, виконавці.

20

Гридні – княжа охорона.

21

Жеравці – блоки.

22

Овочі – садовина, зілля – городина.

23

Здателі – будівельні майстри.

24

Дворяни – слуги на княжому дворі.