Святослав (укр.). Семен Скляренко

Читать онлайн.
Название Святослав (укр.)
Автор произведения Семен Скляренко
Жанр Историческая литература
Серия
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2007
isbn 978-966-03-46-54-3



Скачать книгу

про озадок перед князем, нехай дєтський[14] іде нас ділити. На покорм візьмемо, дамо йому гривню кун[15] за в’їзд і на виїзд… А може, батько Ант залишив усе тобі? Так ти говори, розтяжаємось… Ну, говори!

      – Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.

      – Ні, брати! – відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старійшини, підуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нічого мені батько не залишав, а заповідав одно: бути таким, як він, берегти рід, вогнище наше.

      – Вогнище тобі й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому відомо, що якщо отень[16] двір буде без діла, то належить меншому синові… Ти, Микуло, менший, – твій і двір, і рід, і вогнище… Але хіба, крім вогнища, нам нічого ділити?

      Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегоріти й пригасало, сидів і думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – він діє і чинить так, як велить усталений віками покон і як велів робити сам батько Ант… Але і покон, і батько Ант говорили про членів роду, а Ант був головою всього роду, і оце вогнище, біля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

      Але Микула не міг розповісти цього братам.

      – Діліть! – сказав він і з одчаєм махнув рукою. – Діліть вогонь, мене, жону…

      – Навіщо нам ділити вогонь, жону… – глузливо засміявся Бразд. – Поділимо тільки те, що було Антовим, нашим, кожному – своє….

      – Діліть! – ще раз сказав Микула.

      – А ділити нам і небагато, – повів Бразд. – Про двір і хижу ми домовились – ти менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина[17]

      Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.

      – Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.

      – Навіщо мені вся земля? – хижо засміявся Бразд. – Багато землі мені не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пні, орали, засівали оцими-о руками. Від лісу до пісків – от про що говорю. Кому її дати?

      – То, може, хай тобі і буде лядина? – допоміг Браздові Сварг. – Мені, браття, землі не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’ється. Бери її собі, Бразде.

      Коли б це трапилось пізніше, Микула діяв би інакше, тоді б він напевне замислився над тим, чому Бразд завів мову про лядину, але зараз він тільки крикнув:

      – Бери собі лядину, брате!

      У цю годину, коли йому було так важко, він подумав ще й про коня, про якого після похорон усі забули і який, либонь, бродить десь на луках… старий, немічний кінь.

      – То й коня бери, – сказав Микула.

      – Кінь буде тобі, – заспокоїв його Бразд. – Кінь при дому… А от возів, їх два, – поділимось, Микуло.

      – Один буде тобі, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулі, а я скую собі сам.

      – Візьму, – згодився Бразд. – Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі, либонь, не треба, Сварже?

      – Не треба, – відповів Сварг, – скую.

      – Тоді навпіл,



<p>14</p>

Дєтський – княжий виконавець.

<p>15</p>

Гривня, куни – грошові одиниці.

<p>16</p>

Отень – батьківський.

<p>17</p>

Лядина – поле, оброблена земля.