Святослав (укр.). Семен Скляренко

Читать онлайн.
Название Святослав (укр.)
Автор произведения Семен Скляренко
Жанр Историческая литература
Серия
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2007
isbn 978-966-03-46-54-3



Скачать книгу

на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином.

      Колись, і це добре пам’ятали люди, саме тоді, коли ховали Уліба й Воїка, біля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всі про це забули. Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кощавий, немічний, серед в’ялих трав.

      Як тільки в могилу посипались перші грудки землі, любечани, як і колись, вдарили в свої щити, у нестямі закричали жінки, і ці шуми й крики довго лунали над кручами й Дніпром, у далеких просторах.

      Мовчки всі повертались до землянки старійшини, біля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх гріли. А на душнику, через який із землянки викочувалась надвір гаряча пара від їжі і людей, стояв непочатий корчажець із ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рід залишав для душі старого Анта.

      – Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.

      – То й сядемо, – залунали з усіх кутків голоси.

      А вже в хижі збилося так багато людей, що біля вогнища не вистачало й місця. Тому дехто сів, а багато ще й стояло, жадібно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.

      Тризну почав старший син Бразд. Він кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усі стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому місці, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.

      Микула поспішав. Він раз за разом черпав у каді вино, давав людям. До ночов, куди Віста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращі шматки.

      Коли ж усі добре сп’яніли, у хижі залунав голос когось із старших:

      – Ант був сином Уліба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду…

      І люди, кожен по-своєму, але всі в один голос, проказали, ніби проспівали:

      – Нашого полянського роду… Один голос дуже спокійно повів далі:

      – Рано Ант сів на коня, взяв у руки меч і щит, все життя боровся з ворогами…

      Люди одразу ж співучими голосами підхопили:

      – Боровся з ворогами….

      Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.

      …Потім усі пішли. Віста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився і Микула, він також хотів спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янілий від меду й олу[11]. Він все ходив по хижі, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидів біля вогнища мовчазний і похмурий.

      – То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.

      – Спати? – Бразд зупинився серед хижі й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… і, мабуть, вже ми й підемо, Сварже. А тільки, може, ліпше би було поговорити про все нині.

      – Правда, правда, – підтримав його Сварг.

      – То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг і Бразд, вражені смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сідайте, браття, до вогню, я ось древа підкину.

      Він пішов у куток хижі, взяв трісок, які дереводіли



<p>11</p>

Ол – пиво.