Святослав (укр.). Семен Скляренко

Остра, й на Дніпрі під Любечем, – вставив князь Оскол.

      – І біля Остра на два поприща по Десні, і біля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тільки бережи Руську землю, Київ бережи.

      – Бережу, матінко княгинє, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Києва повік.

      Але княгиня була все ж неспокійна.

      – А може би, мужі й бояри, – промовила вона, – послати за Київ дружину в поле?

      – Ліпше, княгинє, ліпше, – загомоніли мужі.

      – Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?

      – Чую, – промовив княжич Святослав і вклонився матері.

      У цей час на сходах, що вели в сіни, почулися кроки багатьох ніг, збуджені голоси, і в Людну палату увійшло кілька чоловік – в темних свитках, підперезані широкими ремінними поясами, з кишенями на них для ножів, огнива, солі й гаками, на які можна було чіпляти речі, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородаті, чорні від сонця й вітру.

      Найбільше з них вражав один чоловік – старий, сивий, якого вели під руки, бо він нічого не бачив – замість очей в нього зяяли дві червоні западини.

      – Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши сліпого.

      – Я, матінко княгинє! – крикнув, почувши її голос, Полуяр і повалився їй у ноги.

      – Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Він встав.

      – Говори!

      У палаті настала така тиша, що чути було, як віє вітер одразу за вікнами, як глибоко зітхнув Полуяр.

      – Ранньої весни, – почав він, – як пам’ятаєш ти, княгинє, і всі ви, люди, вибули ми лодіями з Києва-города, щоб дійти до Верхнього Волока[35] спуститись Доном, переволокти лодії до Ітиля-ріки[36] і пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як і батьки наші, діди й прадіди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межі. Так їхали й ми з великим добром – моїм, твоїм, княгинє, вашим, добрі люди, щоб самим його продати, а інше добро собі привезти.

      Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течії Десною й Сеймом, як волокли лодії від Сейму до Дону і як пливли Доном до Саркела, де в білих вежах стоять хозари й беруть десятину.

      Але про цей довгий і важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києві, цього не знав, а зикінчив:

      – Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не білі вежі, а великий кам’яний город, і заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночі налетіли й оточили нас вої. Двох купців – Греха і Стогуда – вбили, багатьох покалічили, все добро наше й твоє забрали, а мені за те, що не випустив меча з рук, викололи очі.

      – Що ж то за город?

      – Хозарський, тільки храмина в ньому поганська, грецька.

      – А головників[37] бачив?

      – Бачив, княгинє.

      – Хто вони?

      – Гречини…

      Над обрієм з’явився блискучий промінь сонця. У палату враз увірвалося багато світла,

35

Верхній Волок – місце, де з Дніпра перетягали лодії до Волхова.

36

Ітиль-ріка – Волга.

37

Головники – вбивці.