Сад Гетсиманський. Іван Багряний

до п'ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

      Через яких п'ять хвилин Андрієві принесено миску з «борщем», ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам'ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив «борщ» навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки-майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його «вещі»!

      Після «борщу» дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з ячної крупи. За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко, мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

      Це й був увесь обід.

      Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в'язні ніяк не могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються «гласом вопіющого в пустелі» і в той же час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за це дещо, а саме – карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій «богоспасаємій установі». А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але махнув рукою – йому, зрештою, байдуже.

      Після обіду загриміли засови на дверях і всі посхоплювались – «Мити посуд!». Це все-таки була велика приємність. Навіть Ягельський заворушився. Товариші вирішили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто мав, і, покинувши задушливу, пітну камеру, черідкою вийшли в коридор і пішли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потім Краснояружський, а за ним вся решта – черідка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям або, навпаки, ніжношкірих, як немовлята, різнокаліберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко вів, майже ніс на руках, Ягельського, а тоді Руденко з Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Двері камери наглядач лишив спеціально навстіж. Не для провітрювання, а для власної орієнтації, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрібну камеру серед безлічі інших, подібних, в цьому довжелезному коридорі.

      Ідучи повз ряди герметично закритих дверей, Андрій відчував хоробливу цікавість – що ж там, за ними, є? Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер-одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10—13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно