Сад Гетсиманський. Іван Багряний

арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.

      Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору «кормушки», а в камері 49-й всі нашорошилися. «Обід!» Черговим камери був Руденко – він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала ляда «кормушки», й скомандував понуро:

      – Випий воду!

      Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвеєром – права сторона до Краснояружського, ліва – до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба – рештки денної пайки – й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.

      – Я на казенному утриманні, товариші, отже, мені мусить бути виданий законний «інвентар».

      – Та хтозна…

      – А хліб ви маєте? – спитав Руденко офіційно. Він був дуже суворий і в той же час якийсь смішний у своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть увесь укритий ластовинням, особливо на грудях та спині, що його робило дуже подібним до хлопчика-школяра, отакого собі Васильченкового «Перепеленяти». Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.

      – Ні, не маю, – відповів Андрій, – а що?

      – Та нічого… (пауза). Голодний будете.

      Андрій знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потішаючи, додав:

      – Нащо йому хліб! І нащо йому миска-ложка! Га-га!.. – А тоді повернув лице до Андрія: – Тут, брат, деякі спочатку по декілька днів не беруть хліба й ложки в рот – не лізе, брат, а здебільша назад геть предругим кінцем… Так що не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте… А сьогодні вас на харчі ще, мабуть, не записали, пізно прибули ви… Га-га!..

      Охріменко меланхолійно дістав з-під купи свого лахміття брудну торбиночку, вийняв з тії торбиночки шматочок хліба, подивився на нього – на той шматочок – жалібно, а тоді зітхнув, переломив шматочок надвоє й протяг половинку Андрієві. Андрій відмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом відчинилася «кормушка» й наглядач протяг руку в камеру, в другій руці тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожні миски, він наливав і повертав повні. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем.

      Мабуть, тому, що була зварена з червоних помідорів. Від тих помідорів залишилися тонюнькі шкірочки, й, крім тих шкірочок, більше в «борщі» нічого не було – ані картоплини, ані капустини, ані тим більше чогось м'ясного, чогось від борщу. Гола червоняста юшка з ппарочками. Наливпш двадцять сім порцій (миску Ягельського теж подали, хтось з'їсть!), наглядач спитав: «Усім?» – а коли почув, що бракує одному новакові, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хліб заговорив, наглядач зовсім розлютився й процідив крізь зуби: «Нічого, не здохне до завтра, подумаєш!» – і гримнув «кормушкою».

      Тоді Андрій, що ще секунду перед тим не хотів і не мав найменшого наміру турбуватися про обід, встав і постукав