Сад Гетсиманський. Іван Багряний

інженер Н. – автор проекту цієї самісінької тюрми! Він збудував цю тюрму в 1931 році, а тепер сам сидить у ній! На ньому повторилася практика древньоегипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам же інженер Н. сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так як і Узуньян, але гойдався, либонь, зовсім з іншої причини – на його обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче в нього пекельно болять зуби й він той біль тамує гойданням. Але то не від зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, «вірменський атаман» згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як циган, поет Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вірша на тюремній стіні, і звучав він зовсім не футуристично, а саме:

      Тяжка неволя

      В рідній хаті!

      Цілковитий контраст до Винниченкового «поміркованого та щирого»! За що й дістав кілька діб карцеру, та ще й по ребрах трохи. Також сидів тут ще голова ЛОЧАФу (Літературне Об’єднання Червоної Армії й Флоту) – Галушко, але його теж десь забрали. Це ті, що були, а тепер немає. Отже, ті, що є, далі:

      Поруч з Диким сидів Охріменко і, нарешті, він – Андрій. Але між Охріменком і Диким була ще одна людина, тільки вона не сиділа, а лежала – єдина особа тут, що мала привілей лежати, – вона лежала агонізуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прі звище Ягельський, колишній член достославної ЦЕКУКи, член керівної трійки. Він уперто й завзято змагався зі смертю, ледве дихав уже, але не вмирав. «Він так конає вже кілька днів», – поінформував Охріменко й при тому трагічно висякався. Про причину він мовчав. «Астма нібито». Ягельський дійсно мав астму, але то зовсім не головна причина. Серед усіх голих Ягельський був єдиний, що мав на собі штани. На ногах, що висувалися, як дерев’яні брудні цурпалки з халош, і на голій спині та грудях темніли підозрілі смуги й плями. Андрій пильно, дуже пильно дивився на ті плями, й тоді його візаві, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорік:

      – Га-га! Ото, брат, дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я…! Га-га!… Кунді-бунді на великому конвеєрі…

      На нього всі зашикали.

      «Ого, – подумав Андрій, – вони навіть самі собі бояться сказати правду, перелякані, а чи такі обережні!»

      І, ніби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.

      Тут саме загриміли засови біля «кормушки», й всі злякано перезирнулися, глядячи зі злобою на Краснояружського, мовляв, «через тебе все, чортів сину!» По хвилі відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всіх по черзі, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи «кормушки», щось там сопла, роздивлялась записку, потім знову всунулась в «кормушку», знову поводила неголеною щелепою й, нарешті, промовила таємниче:

      – На