Сад Гетсиманський. Іван Багряний

пару хвилин після того, як зачинилися двері за гостем, порушив якийсь чолов'яга, зарослий, мов троглодит, з виглядом не то дервіша, не то середньовічного пірата, він заговорив тихо, якось підступно, з саркастичною ноткою:

      – Роздягайтесь…

      Андрій ще дужче напружив м'язи: «Ну-ну! Так я тобі й роздягнувся!»

      – Роздягайтесь! – прошепотіло кілька голосів настирливо, витягаючи голови на худих, вузлуватих шиях. Андрій тільки ще дужче влип спиною в двері. Раптом камера вся засміялася упівголоса й так само раптом урвала, мов по команді. Від того сміху в Андрія побігли комашки поза шкірою.

      – Тьху ти чорт! – заговорив якийсь дідок схвильовано, з виглядом Христа, щойно знятого з розп'яття, і сплюнув сердито: – Що за єрунда, га?! – А далі зашепотів гаряче: – Ви не бійтесь, товаришу!.. Це все порядні люди… Оце ось священик Петровський… Оце ось професор Марксо-ленінського інституту – Юлій Романович Гепнер… Оце ось професор медицини – лікар Литвинов… Оце ось секретар Чугуївського райпарткому – товариш Руденко… Оце ось агроном ОблЗУ – товариш Прокуда… Оце ось асистент професора з кафедри сільського господарства – товариш Краснояружський… Оце ось директор Харківського тракторного заводу – товариш Свистун… Оце ось завгосподарством Харківського паротягобудівельного заводу – товариш Охріменко… Оце ось інженер з ХЕМЗу – товариш Ляшенко… Оце ось колишній член ЦЕКУКи – товариш Ягельський… Оце ось доцент… товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо знаєте… Оце ось професор і директор – товариш Приходько… Оце ось чемпіон УССР, тяжкий атлет товариш Виставкін… Оце ось…

      Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.

      – Роздягайтесь, – закінчив дідок свою атестацію сумно. – Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого.

      Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди – і влітку, і взимку), і вмостився, де стояв – біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця.

      – На середину, на середину сідайте, товаришу!.. – зашепотіли всі. – На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі?

      «Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди».

      Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув'язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. Він серед них виглядів дійсно, як людина з волі – засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий.

      – Тільки ви тихенько, – поінформував хтось пошепки, – ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це, щоб ви знали. Говорити голосно – заборонено. Сміятись голосно – теж. Ми так уже по кілька