Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

запитав глумливо:

      – Як вам тут, пане професоре? Напевне, приємніше було б сидіти в кабінеті Археографічної комісії або ж дома – поруч з молодою дружиною?

      Я схлипнув і не відказав нічого, нараз він мене потішив:

      – Ходімо, вам дозволено попрощатися з нареченою.

      Мене знову повезли на мою квартиру. Вони німо стояли посеред кімнати – Анеля Устимівна, Аліна і мама, – я обняв усіх по черзі і сказав до Аліни:

      – Я не злочинець, кохана, і з любов'ю до тебе в могилу піду.

      Не бачив їхніх облич – окуляри запітніли, чув тільки тихі й часті схлипування Аліни, і раптом крізь них прорізався черствий голос:

      – Шкода, Миколо Івановичу, що не маєте лакея: самі ніколи вже не зможете відчиняти своїй дружині дверцята карети.

      По дорозі в Петербург я хотів заморити себе голодом – не їв нічого кілька днів. Потім припинив голодування: візник налякав мене, що в непритомному стані я зможу наговорити багато непотрібного – на себе й на друзів.

      У казематі Третього відділу на Фонтанці мене одягли в арештантський халат і ковпак. Першим відвідувачем був Писарєв: він натякнув мені, ніби зрадив усіх нас Гулак, так, так, – отож відрізняй проповідника від проповіді… Я почув, як щось хряснуло в мені самому – аж злякався: серце тріснуло від кривди чи від напруги, мов петарда, вибухнув мозок, а може, враз – від розгонистого удару страшним словом – переламалися ребра, хребет? Я довго не міг вийти з очманіння, та згодом відчув якесь дивне полегшення. Зрада людини, котрій ми всі вірили і яка разом з Шевченком гнітила нас своєю готовністю на самопожертву, звільняла мене від обов'язку мовчання, від присяги, дозволяла відмовитися від справи, за яку я, морально до неї не готовий, узявся зопалу; давала можливість обурюватися, каятися і прогледіти крізь чорну стіну тюрми просвіток волі. Я охоче повірив у брехню Писарєва…

      Допитували мене – спочатку Писарєв, а потім Дубельт.

      Ах, Дубельт, Леонтій Васильович!.. Я чекав крику, брудної лайки, навіть побоїв, а він на першому ж допиті підійшов до мене, нахилився, поклав руку на плече, його добродушне, пооране обличчя потьмяніло від співчуття, він розгорнув папірця і прочитав, не намагаючись надавати словам значення:

      – «І панує деспот-кат над трьома слов'янськими народами… Та озветься Україна до братів-слов'ян, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні на Україні». «Книга буття українського народу». – І він підморгнув. – Так-с… За таке належить ешафот або ж довічна каторга… Але ні, не вірю, що це писали ви! Могло це писатися при вас, могли ви переписувати, але ж не ви складали це пекельне писання! А взагалі, така небуденна людина, такий відомий вчений – навіщо вам це все?

      Він говорив правду, я справді цих слів не складав – тільки вписував. Ні, ні, я не скажу – хто, але не я… А він і не питає, йому досить того,