Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

що Галичина національно пробуджена, є там своя література, показував книжечку «Русалка Дністровая», яку позичив у поміщика Платона Лукашевича. Члени таємного товариства – молоді вчені: Микола Гулак, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш; випускники Київського університету Олександр Навроцький та Василь Білозерський, студенти Опанас Маркович та Георгій Андрузький і ще якісь деколи приходять, прізвищ не знає… Окремо, присяги не складав, бо не згоден з поміркованістю програми товариства, – відомий поет Тарас Шевченко, який на зібраннях читає явно протизаконні вірші.

      Отож Траскін з Юзефовичем пишуть у Петербург Бібікову – генерал-губернатор саме поїхав до столиці – секретну депешу.

      Костомаров

      У ці дні я був зайнятий весільними приготуваннями. Друзі роз'їхалися хто куди: Гулак – у Петербург, Куліш – до Варшави, Шевченко помандрував по Україні, я ж заручився з найкращою у світі панною Аліною Крагельською.

      Сталося це після зимових контрактів, коли в Києві гастролював Ференц Ліст. Останній його концерт відбувся в університетській залі, я купив квитки для себе, Аліни і її матері Анелі Устимівни. Ліст кілька днів тому завітав до графині Меліної, де саме гостювала Анеля Устимівна з дочкою, послухав гру Аліни, похвалив. Тепер, на концерті, він побачив її в першому ряді – поруч зі мною і матір'ю – й запросив Аліну на сцену.

      То був фурор – зала гриміла оплесками, Анеля Устимівна, незважаючи на свою черствість, плакала з розчулення, я ж у той вечір, дома, користаючись з доброго настрою матері, попросив руки Аліни.

      Мати погодилась підкреслено холодно: мене ще сяк-так терпіла, але колишню кріпачку свахою не уявляла. День шлюбу призначили на тридцяте березня.

      За два дні до вінчання у нас з Анелею Устимівною відбулася неприємна розмова. Натякаючи на моє плебейське походження, вона запитала, чи я маю екіпаж, чей же не буду складати з дружиною візити знайомим на дрожках. Я промовчав, тоді вона сказала, що може нам екіпаж подарувати, але я повинен найняти лакея, який би відчиняв дверцята.

      – Не люблю лакеїв! – скипів я. – Сам спроможний відчинити своїй дружині дверцята екіпажа!

      Анеля Устимівна нагадала мені цю відповідь трохи пізніше…

      Прощаючись, я надів нареченій на палець перстень, вона прочитала вигравіюване на ньому «св. Кирило і Мефодій» і повернула мені його. «Не хочу ділити тебе ні з ким», – сказала, і я розкланявся, пообіцявши прийти в день шлюбу. Мені треба було взяти в університеті на тиждень відпустку й домовитись із священиком про час вінчання.

      Ніхто не може назвати себе щасливим до останньої своєї хвилини: іноді людина живе задовго лише одну мить. Так подумав я у переддень свого шлюбу – я хотів би умерти раніше.

      Вранці до мене зайшов заступник куратора Київського навчального округу Юзефович. Не вітаючись, оглянув метким поглядом кімнату, зупинив очі на столі, заваленому паперами, і прошепотів по-змовницьки:

      – На