Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

знаєш цю мою ваду. У Генуї забув у човні гаманець з грішми. Я був близький до розпачу, уявляєш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене і віддав гаманець. Я дуже здивувався, чому він це зробив. «Я служив у війську Гарібальді!» – гордо відказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджує людей, неволя робить з них покручів…

      – Не згоден з тобою, – Гулак пильно глянув на Костомарова. – Людей, які знають, чого прийшли на світ, неволя загартовує, випробовує, мов вогонь крицю… У грузинському літописі «Картліс цховреба» є оповідання про кохтиставських змовників проти монголів у XIII столітті. Зібралося їх вісім князів на чолі з Цотне Дадіані. Цотне залишив друзів у Кохтиставі й поїхав збирати військо, та хтось у ту ніч навів на змовників ординців. Їх схопили й катували найдикішим способом: намазали всіх медом і в спекотний день віддали на поталу осам. Цотне, на якого впала тінь зради, приїхав добровільно у ординський табір, вимазався медом, зав'язав сам себе і розділив страшну долю своїх товаришів. А міг жити, виховати сина-спадкоємця, міг зібрати нових змовників або щось інше корисне зробити для людей; та ні – вибрав смерть, щоб довести ворогам здатність свого народу на жертву за волю, ствердити його духовну висоту.

      – Не кожен може так вчинити, Миколо… В образі князя Цотне ти бачиш себе?

      – Зовсім ні. Мені, людині звичайній, посередній, для того, щоб зберегти по собі добру пам'ять, не залишалося нічого іншого, як дотримуватися вірності присязі. Це єдине добро, яке зміг зробити… Але Шевченко… Тарас знав, що він великий, що нащадки багато дечого зможуть йому й простити, та ось… Коли він переправлявся через Дніпро, поромщик показав йому на жандармів, що стояли на протилежному березі, й порадив викинути у воду свої папери. Міг це зробити – народ простив би. І залишився б він на волі для добрих діл – ще б малював і писав… Та, мабуть, знав він – і тому вибрав неволю, – що без його книжечки «Три літа» ми не мали б такого Шевченка. Мали б іншого поета, звичайного, які були і будуть, – він же став героєм, який своїм подвигом врятував самоповагу й гідність народу для усіх прийдешніх поколінь.

      Мені пощастило: моя репліка про «облагороджене суспільство» чи то сподобалася Костомарову, чи заінтригувала: він запросив нас з Акакієм та Іллею на літературний вівторок у «Балалаївку» – так називали готель Балабіна, де тимчасово замешкав професор.

      Ми тоді не грішили надмірною скромністю, не тремтіли перед авторитетами, не кланялися сильним світу цього, скупилися на похвали, наш максималізм був крайнім, ми шукали в людях тільки ознак геніальності; зрештою, ми були грузинами, які завжди знають собі ціну і ніколи її не применшать, тож зневажали ми посередність і здивувати нас чим-небудь було важко.

      Проте ми з Церетелі (Чавчавадзе захворів) аж пригнулися, побачивши в блискуче вмебльованому номері живу скульптурну групу.

      За круглим столиком сидів, відкинувшись на спинку крісла, Тарас Шевченко, навпроти нього – напружений, мов до стрибка, Костомаров;