Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

працювати в канцелярії Петербурзького університету.

      Вісімнадцятого березня у мою квартиру увірвалися Дубельт і петербурзький обер-поліцмейстер Кокошкін.

      – До нас надійшов донос від Костомарова, що ви організатор протидержавного слов'янського товариства, – сказав Дубельт. – Ми арештовуємо вас.

      Кокошкін почав робити обшук…

      Аліна Крагельська

      На початку квітня широко розлився Дніпро – зелено-жовті води затопили лівобережні луги аж до небокраю, – переправа на поромі з екіпажем і четвірнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимівна, яку сам Бог покарав невідомо за які гріхи ненависним каторжником, зчиняла істерику і тут же, при Аліні й Тетяні Петрівні – матері Костомарова, – проклинала той день і ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своєї дочки з пройдисвітом, котрий хтозна-якими дорогами доплівся до Києва, вліз у довір'я вчених і її шляхетної сім'ї, несучи в собі первородний гріх людей підлого стану – злочинність.

      Пором нарешті причалив до берега, Анеля Устимівна заспокоїлася і, мабуть, до самого Петербурга, більше тисячі верств весняними розтанями, не відкрила б уст, якби в Броварах, біля станції, їхній екіпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку візник запрягав коней, – неподалік стояли жандарм, поліцейський і цивільний у кожусі та баранячій шапці.

      – Ще один каторжник, будьте ви прокляті! – засичала Анеля Устимівна, і тоді Тетяна Петрівна, яка досі ніби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неї своє суворе обличчя, постукала до візника, щоб зупинився, і проказала:

      – Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…

      Екіпаж зупинився. Костомарова вийшла, за нею вискочила Аліна.

      – Так це ж усіх вас, Боже мій! – зойкнувши, підбігла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. – А за віщо, ну скажіть – за віщо?!

      Тарас поцілував Аліну в щоку, підійшов до Костомарової, схилився до її руки.

      – Бідна матуся, – похитав головою, – бідна Миколина молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо. Не пощастило мені бояринувати в Миколи, десь-то молодий уже там…

      Підійшли жандарми, узяли Тараса під лікті, повели до хури, підштовхнули його, щоб вилазив.

      – Не винен ваш Микола, матінко! – гукнув Тарас. – Хіба в тому, що зі мною побратався. Прости ж мене і не кляни!

      Свиснув візник, трійця кур'єрських коней рвонула з місця вчвал, Тарас Григорович підняв шапку над головою і помахував нею, поки хура не сховалася за придорожні тополі.

      Тоді вийшов із приміщення станції доглядач і спитав Тетяну Петрівну, чи вони, бува, не їдуть слідом за арештованим, у якого золоті окуляри. Костомарова потвердила, він подав адресованого Аліні листа. Аліна прочитала вголос і після слів «я не злочинець, кохана, і любов моя до тебе завжди житиме в моєму серці» – ридма заплакала; тоді Анеля Устимівна вихопила листа з рук дочки і розірвала його на шматки.

      – Нема у вас серця, – сказала тихо Тетяна Петрівна.

      У Петербурзі жінки зняли кімнату