Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

для нового прочитання, і давній, знайомий, багато разів продуманий зміст книги зазвучав несподівано по-новому… А скільки виявилося місць у ній, які варто б відредагувати, а скільки незаписаних, марно пропущених сторінок, а чи вистачить життя, щоб заповнити їх? Хіба не став і я з гордого карачохелі жалюгідним кінто, який дбає не про творіння, а лиш про те, як прожити день?

      Певне, подібні причини вибили нас з тобою, Гіві, з річища чистоводдя, і ми обидва чалапаємо замшілими, висхлими заводями, де ходити безпечно, та знайти нічого там не дано. А нині задумалися: як стати знову карачохелі?

      …Тоді кінто Гіві простягнув на знак примирення руку, повернувся до Миколи Івановича, щоб мати його обличчя перед собою, – так він завжди розмовлятиме з професором, де б не став з ним на розмову, звіряючи свою сповідь його очам – їх зблискові й потьмаренню, смуткові й просвітлінню. Гулак, слухаючи, майже весь час мовчатиме, відповідаючи йому тільки подумки, проте обидва вигнанці, зболений кожен своїм лихом, чужі і різні, визріватимуть у нових мислях всяк про себе, але конче удвох – цієї дружби ніхто не збагне, та й чи можна до кінця зрозуміти секрет симбіозу дички й щепи? Кінто буде очищуватися від накипу злоби й бруду, він довго ще промишлятиме злодійством, та в його душу безнастанно вливатиметься благородство мовчазного співбесідника; Миколі Івановичу чужий біль доповнить власний, приспаний, розворушить його і примусить нарешті збагнути, що болість скривджених всюди однакова і лікувати її слід там, де виявилась рана.

      Це просвітління прийде пізніше – аж тоді, коли Гулак тихого осіннього вечора вертатиметься з Воронцовського палацу після недокінченої розмови з Костомаровим. Тоді йому згадаються усі зустрічі з Гіві, а те, що було передумано й мовлено між ними, ляже в такий приблизно діалог.

      Кінто Гіві. Скажи, ради Господа-Бога, професоре, чого ти прийшов до нас – учити чи доучувати? Я думаю – доучувати, бо вчили нас уже й до тебе. Го-го, скільки разів! Аж сорок… Сорок разів Тифліс був знищений. Таке коротке слово – знищений, така коротка наука, а скільки смертей, а скільки жаху, а сирітства, а жебрацтва! А як довго вилазити потім з біди!

      Гулак. Це правда, Гіві. Сороковий раз Тифліс був зруйнований іранським шахом Магомет-ханом 1795 року. На Крцаніському полі, за містом, де Кура виривається з кам'яної ущелини на степовий простір, триста грузинських вершників зустріли полчища Магомет-хана і всі загинули. Грузинські Фермопіли…

      Кінто Гіві. А були в нас інші часи! Правив колись Грузією цар Давид Будівничий, який вигнав турків з-над Кури, Арагви і Ріону. Ти б лише послухав, що розказує історикос Захарія! А син Давида Дмитрій, цар Іверії, завоював невірну Гянджу і на знак перемоги привіз у Грузію залізні гянджинські ворота – донині вони стоять у кутаїському монастирі… А цариця Тамара вимінювала полонених султанів на кінські підкови. Го-го, славна була за царів наша Сакартвело!

      Гулак. Правду каже твій Захарія. Справді, у битві під Басіані цариця Тамара розгромила румійські війська, а полоненого султана продала в рабство, взявши за нього