Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

кінець зали і зупинився на трьох освітлених страусових яйцях, що висіли у проймі розписаного в'яззю міхраба, вмурованого в стіну… Чому православний Воронцов помістив в інтер'єрі дзеркальної зали священний ісламський атрибут, важко сказати; а може, у символі мусульманської духовної зосередженості – страусових яйцях – є щось справді магічне, може, намісник у хвилини дозвілля, уподібнюючись імамові, відмежовувався від марності високої державної служби і думав про сенс власного існування без чинів, посад, багатств, палаців, про власне «я» з його єдиною правдивою вартістю – сумлінням, бо чому в цю мить прикувався до міхраба зір уславленого вченого Костомарова, чому в мент споглядання ісламського символу віри забув він про наукові проблеми, які завжди були змістом його життя, і ніби вперше відчув, що існує во плоті – із своїм знемічнілим тілом, втомленими звивинами мозку, хворими очима, теплими пальцями ніг, які незабаром схолонуть, і настане кінець усьому; існує окремо від мислення, а мисль спостерігає збоку його душу, що прозирає крізь кволу тілесну оболонку, оцінює, судить, складає вирок не на нині – на віки; і та мисль не може зараз переадресувати йому власні його слова, продиктовані під час хвороби для автобіографії, слова, присвячені людині, котра сьогодні не хотіла признати його: «Больше сея любви никтоже имат, да аще положит душу за други своя».

      Не маю я любові? Хто сміє сказати… Що ж тоді спонукало мене зробити все те, що я зробив?

      Усе життя – від першого самоусвідомлення аж донині – промордувалося в неостудній пристрасті до книг, знань, до невсипущої праці, через яку втратив усе, що належиться кожній людині: сім'ю, здоров'я, затишок – хіба це не любов? А якщо ні, то які почуття гнали його, немов ерінії Ореста, по всьому світу, помщаючись чомусь саме йому за темноту народу, серед якого виріс, – шукати зернин історичної правди, щоб повернути зір і слух, а головне – мисль знівеченим рабством людям? Себелюбство, марнославство, пиха? Таж ні! Для того, щоб уславитися і залишитися у вимірах часу серед нащадків, не конче написати сотні книжок, спорудити храм, міст, місто чи намалювати Мадонну, не конче приймати на себе прокляття необхідності творення, не конче вкладати любов у шедеври, можна вкладати зло у стихію нищення і цим уславитися на віки. Хто знає нині Херсифрона, зодчого храму Артеміди в Ефесі? А палія Герострата знають усі…

      Хай буде – ми забули про друга, хай буде – колись провинились перед ним, але ж і він не святий: чому не обізвався хоча б до Тараса, який нічим перед ним не завинив? Яке він має право нести своє озлоблення через десятиліття і, нічого корисного не зробивши, самовільно надівати на голову терновий вінок мученика? Не відрікаюся від своїх слів – справді «больше сея любви никтоже имат», але ж віддав він душу за друзів своїх добровільно, давши їм можливість творити добрі справи. Чому ж тепер хоче плати за свій вчинок, чому розпинає себе на хресті, чекаючи поклонінь? Та хіба ліпше було б, якби пропали всі? У святій справі добротворення кожний виконує, що може, і в тому його призначення,