Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

моїми дядьками, наказують мені йти до передпокою і служити там «козачком». Я плакав, не розумів, за що спіткала мене така кара, а лакеї зло втішалися: «Досить панувати, Миколко, тепер ти такий самий холоп, як і ми». Врятувала мати – за свої збереження купила хатину в Юрасівці, а мене віддала вчитися у Воронезьку гімназію.

      …Б'ють дзвони на сільській дзвіниці, випускник гімназії Микола Костомаров мчить до церкви, бо збігається туди народ; на могилі Івана Петровича гризе землю розпластаний забацьканий візник Фрол, і кричить, і б'ється в конвульсіях: «Дзвоніть у всі дзвони, скликайте людей, я вбив барина, гроші взяв, бо він навчив нас не боятися Страшного суду. А той суд є, та не там, – тицяв рукою в небо, – а тут, тут!» – і бив себе щосили кулаком у груди.

      «Тут, тут», – прошепотів Костомаров і прокинувся з задуми.

      Голос професора Іловайського бубонів десь далеко й приглушено, слів Костомаров не розрізняв, і це пригнічувало ще дужче – усвідомлював, що до нього добирається ще й стареча глухота… Втім, як завжди у хвилини розпачу і зневіри, прийшла на порятунок Аліна – найсвітліше диво в його житті, яке не дало йому пропасти.

      З-поміж усіх учениць-красунь «зразкового пансіону» Лаури Осипівни де Мельян запримітив тільки її, та навіть мріяти про неї боявся, пам'ятаючи про свою незграбність, сором'язливість. А вона, те шістнадцятирічне янголя з довгим русим волоссям, зігравши на випускному вечорі варіації Ліста на роялі, шепнула на вухо Костомарову, коли він прийшов привітати її з успішним екзаменом: «Я кохаю вас».

      І все. Більше він од неї не вимагав признань, бо повірив, і ту віру не зрушила ні її мати, пихата дворянка, яка снувала інтриги, щоб розбити альянс її дочки з незаконнонародженим сином кріпачки, ні арешт 29 березня у переддень шлюбу, ні довга і безнадійна розлука… Миколо, мій давній друже, та хіба тільки ти перестраждав? Усім нам випало сповна…

      – Про слов'янське походження гуннів свідчить чеський учений Шафарик, – зринає голос доповідача.

      Іловайський підносить вгору вказівного пальця, і він стримить якийсь час над похиленими головами, немов щогла на завантаженій мішками баржі, – таке порівняння розвіює на мить гнітючий настрій Костомарова, але знову при тьмяному світлі облягають тіні сумнівів: скільки ще встигне його мозок висівати зерно доброго й розумного, коли тіло так жорстоко слабне. І чи зійде засів?.. «Не тільки візантійські письменники Феофан і Кедрін словом «гунни» називали слов'ян, – цитує доповідач Шафарика, – західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гуннами називали теж слов'ян. Тому зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам'ятках під словом «гунни» маються на увазі слов'яни».

      Костомаров згоден. Цю думку він обстоював на лекціях у Київському університеті. Не був упевнений у цілковитій вірогідності гіпотези Шафарика, але вона йому імпонувала, ідеї слов'янського месіанізму дедалі більше заполоняли голови молодих учених, з ним погоджувався і Микола Гулак…