Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

пісні, легенди, билиці, щоб збагнути особистість народу, того натхненника всіх діл, – чому ж тепер забуваю або хочу забути, що без оточення, без того ж Гулака, який віддав душу за други своя, не було б нині мене – такого?

      Цікаво, куди він пішов… А може, десь тут? Я повинен з ним зустрітися.

      Професор Гловайський закінчив читати доповідь про гуннів. Присутні повернули голови до Костомарова, вантажена баржа ожила, треба було вести далі засідання. Костомаров узяв слово.

      – Я згоден з професором Іловайським, – промовив. – Ще в університеті Святого Володимира в Києві я висловлював думку, що поневолені первісні слов'яни, подібно як потім козаки, створили в пустелях військо і вдарили на готів. Літописець Гельмольд твердить, що озлоблені германці назвали їх собаками – від слова Hund. Подібно, як польські шляхтичі українських селян – psia krew.

      – А я не згоден з вами, професоре, – підвівся у кінці столу молодий чоловік. – Я слухав ваші лекції у Києві, моє прізвище Загурський, і тоді теж сумнівався у ваших доказах. На двох-трьох словах виводити цілу теорію і забувати про те, що антропологія свідчить про туранське походження гуннів, – несолідно.

      – Антропологи часто помиляються, – відповів Костомаров. – Ви маєте які-небудь літературні докази хибності моєї здогадки?

      – Ні, не маю.

      Тоді підвівся з останнього ряду старий чоловік в окулярах.

      – Моє прізвище Гулак… Професоре Костомаров, я хочу спитати, чи у вас самого є докази вірогідності вашої здогадки? Адже жодна німецька літературна пам'ятка її не підтверджує. У «Пісні про Гільдебрандта» і в «Пісні про Нібелунгів» гунни названі Huni, а їх країна – Hunland. Звідки ви взяли оте ««d»?

      – Я приймаю ваше зауваження, Миколо Івановичу, – відказав Костомаров і підвівся. Усі повернулися до Гулака, здивовані цим знайомством. – Залишіться, прошу вас, продовжимо дискусію… Панове, сьогоднішнє засідання нашого відділу закриваю. Завтра виїжджає археологічна експедиція поїздом у Мцхету. Членів Археологічного товариства запрошую сюди на дев'яту годину.

      Дзеркальна зала спорожніла. Костомаров і Гулак поволі підходили один до одного – два похилого віку чоловіки, яким судилося нині вернутися у молодість. Віддаль між ними скорочувалася, обидва, короткозорі, йшли ніби наосліп; догоряли свічки на канделябрах, згущувався сутінок, і був він потрібен тепер обом, щоб на час важкої розмови не заглядати крізь захищені окулярами очі у зранені душі, щоб не відсахнутися один від одного знову, щоб не видно було в поглядах ні докору, ні каяття, щоб не заятрів давній біль, щоб за них у темряві зали перед таємничим міхрабом, мов перед сповідальницею, говорили зараз тільки свідки минулого.

      Костомаров і Гулак поволі підходили один до одного – два похилого віку чоловіки, яким судилося нині вернутися у молодість.

      Вони сіли один супроти одного, їх відмежовувала мармурова холоднеча стола,