Хресна проща. Роман Іваничук

й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:

      – Ти хотів щось мені сказати?

      – Так, але не тут, – відказав я майже з гнівом, й вона здивувалася з тону моєї мови.

      – А чому не тут?

      – Цвинтар – то розлука, Оресто.

      – А мені байдуже.

      – Але мені не однаково… Тим більше, коли тут таке діється.

      – А чому розривають ці гроби?

      – Це нечуваний вандалізм… Тут поховані Січові Стрільці.

      – Вони воювали проти нас?

      – Не проти нас, а за самостійну Україну!

      – Послухай, Ігоре… Я вже знаю ваші настрої, чула… Тобі погано жити в нашій державі?

      – Це не наша держава, Оресто…

      – А хіба є інша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспільство потрібно ще вдосконалювати, але…

      – Я міг би тобі розповісти історію цих могил.

      – Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпатті іншим духом дихають, ніж тут…

      – Й це дуже мене дивує: півтора десятка років тому у вашому Хусті пролилася кров за незалежну Карпатську Україну. Ти нічого не чула про Августина Волошина?

      – Чому ні – чула, це був фашистський аґент.

      – Брехня, брехня! – вигукнув я й відчув, як мене огортає ненависть до Орести.

      – Облишмо суперечку, – примирливо мовила дівчина. – Я інакше думаю… Однак, коли по правді: мені цікаво слухати розмови ваших доморосів, як ви себе назвали. Аби тільки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка.

      – Він справді мудрий…

      – Кожен чимось надолужує свої вади: Мирон філософствуванням компенсує брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотів мені сказати?

      У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цієї миті майнула в моїй тямі абсурдна думка: а може, я зовсім і не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такої думки я смертельно злякався, й поки вона не посіла в моїй душі владного місця, поки не витіснила з неї мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися їй у коханні. Однак Ореста випередила мене.

      – Ні, не кажи нічого, я все знаю… До освідчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвірінькав мені до очей, що хоче дружити зі мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацій, і вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумієш – жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю іншого, який примусить мене забути себе саму. Він має прийти до мене. Але – не ти.

      Я мовчки допровадив Оресту по початку Піскової. Мені відхотілося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас