Хресна проща. Роман Іваничук

видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…

      – Маєш рацію, Аркадію, – сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, – й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:

      – Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.

      Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:

      – Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея – домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю – мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…

      Ці його слова допомогли мені виборсатися із пригнічення, в яке я запав під час дискусії.

      – Слухайте, – сказав я, – це ж тільки спроба. Моє оповідання – то ядро більшого твору – повісті або роману – про Страдчівський печерний монастир.

      – Щасливої дороги, Ігоре, – сказала Ліда. – Пиши й надалі про наші поразки: болючий шок пробуджує до життя, а втішання перемогами, яких у нас було зовсім мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.

      Перед вечором, набувшись на пленері, ми подалися лісовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловічок у клепані.

      – Хто ви такі будете, що лазите по печері, ніби то ваша комора? – спитав він владно, придивляючись до нас підозріливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге…

      – А ви хто такий? – підійшов до чоловічка наїжачений Мирон.

      – Не твого розуму справа, – відбуркнув чоловічок. – Я питаю, чого ви тут шукаєте?

      – Вчорашнього дня, – відказав Антон, і ми, злегка стривожені, полишили посеред стежки загадкового чоловічка.

      – Це нишпорка, – сказала Ліда.

      Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:

      – Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний місцевий алкоголік.

      Проте настрій у нас був зіпсований, ми мовчки доїхали до Львова, й коли Ореста на своїй Пісковій вийшла з автобуса, я навіть не зрушився з місця, щоб провести її.

      V

      У ті часи нашого студентського гуртування й боязкого вільнодумства післясталінське потепління, яке Еренбурґ назвав «хрущовською відлигою»,