Хресна проща. Роман Іваничук

потряс кулаком чоловічок, підводячись із землі.

      – Так йому й треба, гниді: всюди воно свій ніс пхає! – вдоволено засміялася буфетчиця за прилавком.

      Я розплатився за сніданок, і ми з Лідою вийшли з кав'ярні.

      – Ще матимемо з ним клопіт, – сказав я.

      – Клопотів у нас буде багато, – спокійно промовила Ліда. – А ти починаєш все більше мені подобатися.

      – Ти мені давно сподобалася, Лідо. Жаль тільки, що я не в тебе закохався.

      – Ще не вечір, – тихо проказала Ліда.

      День був тихий, злітало з дерев листя, й ми крізь ту осінню круговерть подалися до Янівського озера. Пробули там до надвечір'я, нам було добре й не хотілося розставатись.

      – Як це дивно, – промовила Ліда на прощання. – Ми весь час наближаємося одне до одного, а обірвати прив'язь, яка нас стримує, не сміємо.

      – Не можемо, Лідо, вона сильніша за наші зусилля. Але я теж кажу: ще не вечір…

      Ліда поцілувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусної зупинки, не оглядаючись.

      VII

      Антон Доленко, Аркадій Молодин, Ореста Цімбора і я – кожен у свій час прибув з далекої чи близької провінції завойовувати Львів.

      Славна столиця Галичини очима родовитих львов'яків – ремісників, вуличних батярів, базарних сидух, трамвайних кондукторів, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах і віденських капелюшках, премудрих завсідників «стометрівки» навпроти Оперного театру, які про все, що діялося на світі, докладно знали і в політиці були краще підковані, ніж колишні депутати до сойму або нинішні працівники облвиконкому, а теж поважних професорів Університету та Політехніки – насторожено придивлялася до нас; всі вони за нашою скрадливою ходою, запобігливою усмішкою, несміливістю, наївною цікавістю, коли ми зупинялися біля крамничних вітрин, голосною бесідою у трамваях й вокзальних почекальнях – впізнавали нас, сільських простаків і не квапилися приймати у свої обійми, й навіть ті з нас, які вже встигли прожити по кілька років у місті, не почувалися рівноцінними з родовитими містянами й могли кожної миті сподіватися баніції…

      Тільки Ліда Сорока й Мирон Синютка виділялися з-поміж нас урбаністичною впевненістю, були зухвалі й на слово гострі; Ліда виросла на Замарстинівському передмісті в сім'ї працівників трамвайного депо, й це наклало певний відбиток на її вдачу: трамвайники вважалися передміською елітою, зате в центрі їх мали за нижчу касту, й з цієї причини вони завжди були готові до самозахисту крутим словом, зневажливою реплікою, всезнайським тоном мови, й така поведінка передміської еліти теж пахла провінційністю.

      А от Мирон Синютка, який виріс у привокзальному районі на перпендикулярній до Городецької вулиці Хотимській з її численними провулками й сліпими закамарками поблизу костьолу Святої Єлизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим містянином, який мав право називати себе корінним львов'яком. Його діди й батьки були спадковими колійовцями, батько проливав кров за Львів у польсько-українській війні вісімнадцятого року, а за