Хресна проща. Роман Іваничук

селищного начальства, й шепотів: «Це той самий, що чіплявся нас біля печери». – «Хто він такий?» – спитав Ігор в жінки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нічогісінько не знав би, що діється в місті, така собі паскуда з довгим язиком…» Жінка ще щось додавала до характеристики чоловічка у клепані, однак Ігор вже її не слухав, а Ліда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закінчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.

      Ліда йшла поруч з Мироном, й видно було, що їй незручно від того, що вона на голову вища за Синютку, – воліла б іти поруч із струнким Ігорем, та він сьогодні наче відсутній, й Ліда знає причину такого його стану: немає Орести й, може, то не весь клопіт – не прийшов теж і Аркадій, тож хотілося Ліді підійти до хлопця, взяти його під руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, – зовсім про щось інше: хай би розповів, чи працює вже над другим розділом повісті про Страдчівський монастир, або ж про останню прочитану книжку; їй з Ігорем цікаво, він уміє підхопити її думку й розвинути, незважаючи на те – погоджується з нею чи ні… Та не насмілюється Ліда підійти до хлопця цієї миті: він не тут, він далеко від товариства…

      Ігор слухає, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тільки мріє про те, як зміцнити совєтську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в стані безнадії: цю страшну більшовицьку силу ніхто ніколи не здолає, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зітліємо по тюрмах, зіп'ємося, звиродніємо, то наші далекі нащадки навіть не захочуть знати, хто і ким були їхні батьки; я тобі колись розкажу, звідки в мене взялася ця зневіра і чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому політичному житті; я хотів би тому позитиву дати повноправне існування і втриматись на ньому…

      Ігор неуважно слухав – колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:

      – Ви на нас чекаєте?

      – Йо, – без надуми відказав чоловічок. – Хотів би-м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…

      – Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, – пояснив Мирон.

      – А що там досліджувати – одні кості, – пирхнув чоловічок.

      – Нам того й треба, – відказав Антон. – Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…

      – Ну-ну, – похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.

      А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався – мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…

      Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський