Хресна проща. Роман Іваничук

з вами прив'язалися до страдчівської печери… Це сталося зовсім випадково, але коли воно вже так вийшло, то повинні знати, як та чернецька обитель виникла саме тут і які події відбувалися в ній і біля неї… Тож я взявся відтворити історію Страдчо-печерської Лаври. Хочете послухати?

      Тієї неділі в церкві відправи не було, мовчали дзвони й тихо було довкруж. Ми не мали потреби ховатися до печери, до того ж я забув прихопити з собою стаєнну ліхтарню.

      Я почав читати тихо, проте серед цього осіннього спокою мій голос звучав досить чітко. У міжчасі краєм ока вловлював: під дзвіницею сидів якийсь сірий чоловічок у клепані, може, дзвонар. Він куняв, немов підхмелений при неділі, та я помітив, як чоловічок враз сторожко витягнув шию й клепаню зсунув на потилицю, щоб краще мене чути. О, маю ще одного слухача, подумав я й відчув, що цей слухач мені заважає, ніби я соромлюся читати своє писання в його присутності… Мої колеги уважно слухали, особливо Мирон, який ловив кожну фразу, я знав, що він готується до дискусії, чей Мирон без суперечок жити не вмів; Ліда здавалась мені не надто уважною, ніби вже чула цей текст, а тепер лише стежить, чи я чогось не пропускаю; Аркадій знову смалив цигарку й клубками диму заслоняв скептичний вираз на своєму обличчі; Ореста ніжилася до сонця й мала той самий заворожений вигляд, що й Корнійчукова Валя: та невже цей образ навіки приклеївся до неї, а я не хотів цього – бажав бачити її кожної миті інакшою – так, як мінявся настрій на живому обличчі Ліди, однак сонливість не зникала з Орестиного личка, і я завмирав зі страху, що вона засне…

      І все це – увага й неувага моїх друзів, а ще присутність непрошеного слухача в клепані – відібрало враз мені охоту читати, я склав аркушики, увіпхав їх до внутрішньої кишені піджака й довго мовчав, долаючи свою розгубленість, – і в той мент спливла в моїй пам'яті добре опрацьована оповідка про розмову князя Данила із співцем Митусою. Я знав, що ця сцена мені вдалася, і почав розповідати.

      Відтворював епізод доволі добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливість. Аркадій погасив цигарку, Ліда насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навіть сірий чоловічок у клепані уважно прислухався. Це додало мені отухи, я ніби монолог виконував на сцені й спинився аж тоді, коли князь Данило виніс співцеві вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» Ліда розвела руки, немов хотіла заплескати в долоні, вона була вельми вдоволена моєю оповідкою, очі її захоплено блищали, та ніби бажаючи збити з мене пиху, промовила несподівано стримано:

      – Ну, якщо весь твій роман втримається в такій напрузі, то…

      Тоді й Ореста защебетала:

      – Ігоре, ти справжній письменник! А яка милозвучна мова твоєї новели!

      Ліда недбало позирнула на неї й мовила, не підводячи голови:

      – Ігоре, я віднині буду називати тебе милозвучним письменником!

      На Лідину репліку Ореста хихикнула, зрадівши, що її оцінка Ігоревих здібностей належно сприйнята.

      Невдоволений був тільки Мирон, він спитав злегка роздратовано:

      – Ти