Хресна проща. Роман Іваничук

приймача. І ось одного жовтневого вечора Мирон увімкнув радіо й почув, що в Угорщині вибухнуло антисовєтське повстання.

      За своєю натурою Мирон був бунтарем і подумав тоді: нарешті почалося, й нам теж треба щось робити! А був уже Синютка на прицілі в секретаря комітету комсомолу Черепова: сталося це після того, як на одному мітингу студент Цамая, який опинився у Львові після беріївського розгону в Грузії, запопадливо, щоб оцінили його вірнопідданість, вигукнув: «Хай живе наша неосяжна батьківщина!», а Мирон кинув репліку, що закінчилася гомеричним сміхом у залі: «А не така вона в тебе й неосяжна!»; Черепов викликав його й пригрозив, попередив, однак, незважаючи на небезпеку, Мирон таки зібрав у себе на квартирі доморосів…

      Вони прийшли до Мирона в неділю. Напівпідвальне помешкання Синютки було тісне й темне, й Аркадій, який з'явився першим, мусив зігнутися в низьких дверях; кімнатка з вузьким бамбетелем під віконцем, що визирало на тротуар, де ходили пішоходи й виднілися тільки їхні по коліна ноги, була обставлена від підлоги до стелі книгами; Аркадій сів на бамбетель, що, складений, слугував лавицею, і сказав: «А в тебе теж, як у печері!»; він зазирнув у завішену параваном з ряднини пройму, що вела до другої кімнати, Мирон запримітив Аркадіїв порух й поквапився запевнити його, що батьків немає, у церкві, а потім, як завше у неділю, підуть у гості; незважаючи на таке запевнення, Аркадій був насторожений, ніби боявся, що хтось прийде непрошений.

      Мирон запримітив і цей неспокій товариша: а може, він не хоче, щоб нині прийшли дівчата, й поквапливо заспокоїв: «Дівчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а Ліда із своїми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в Угорщині?»

      Аркадій не зреагував на Миронові слова: заспокоєний, що не прийде Ореста, все ж не міг позбутися тієї гіркоти, якої зазнав від її істеричних криків, – і як мав би він поводитись у її присутності, коли б вона прийшла…

      …Ореста навіть не оглянулася за Ігорем, який подався вниз Личаківською, знищений її жорстокою відмовою: «Я жду його, але то будеш не ти!»; той, якого ждала, проходжувався біля її під'їзду й нервово поглядав на годинника; вона підбігла до нього, тоненька, мов сніпок льону, й припала до його грудей, потім взяла Аркадія за руку й повела східками вгору до своєї квартири; ключ не слухався, виповзав з її тремтячих пальців, Аркадій забрав від неї ключа, відчинив двері, пропустив поперед себе дівчину, і знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, і Ореста підкорилася його владі; він узяв її на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що він її не втримає, й обпікала його уста поцілунками; Ореста була така тендітна й крихітна – аж дивно стало хлопцеві: як вона не боїться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знає, який то шал спопелить її на мить, і тієї спустошливої марноти, яка настане опісля, теж не знає; Ореста