Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

з містом, адже колись, учнем, знав тільки колегію та садибу, у якій жив, саме місто цікавило мене дуже мало, було, на мій погляд, вельми загадковим і навіть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрізь бачив підступ і небезпеку. Напочатку й справді всілякі негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячі собаки, а то й сільський дядько опереже пугою, бо, бач, підійшов близько до воза. Нині ж бачив місто інакше, в єдності з минулим, ще й те минуле вабило дужче, ніж нині суще, яке ставало дедалі гіршим.

      Нині ніхто нікому не вірить, скрізь правлять заїжджі урядовці, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшніші за розбійників, появилося багато злодіїв, старців, волоцюг, що не день – відчиняються німецькі та московські лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривітне.

      Отож я любив дивитися на місто й думати про його минуле, про тих несуєтних людей, які лежали під темними дерев'яними і куцими камінними хрестами під валами, і донедавна вважав своє життя також похованим, скінченим. Воно скінчилося зі смертю матері та вилученням з Академії, й здавалося, вже ніщо не пробудить у мені цікавості та спраги життя.

      Не менше, ніж на пагорбі, любив я товктися в полковій канцелярії, надто в тій кімнаті, де правили службу Пилип Борзаківський, Семен Рубець та Василь Биковський. Просидівши п'ять дзиґарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кімнаті, темперували на завтра пера, різали папір, грали в дами та правили теревені. Найдужче мене цікавив Пилип Борзаківський, козак шляхетний, тонкий розумом і розмислом, трохи ферт, трохи забіяка, жартівник і лицедій, він чимось приваблював і чимось відштовхував. Він дуже гарно сміявся, й чи не найдужче я вподобав його за той сміх. Високого зросту, тонкий у стані, з тонкими рисами продовгуватого блідого обличчя, на якому виділялися чепурні, хвацькі чорні вусики, був він трохи гоноровитий, любив усілякі законозисті справи, підбирав їх за своєю вдачею, а чи то вони за якимось невідомим мені законом самі чіплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дідичів, які зваблювали своїх наймичок, про шинкарок та їхніх полюбовників, про чарівниць та характерників.

      А то ще, – це була перша справа, яку розглядав у моїй присутності Пилип Борзаківський, – прийшов до канцелярії полковий обозний і поскаржився, що замовив знайомому портретистові свій контерфект і дав завдатку п'ять кіп, портретист контерфект зробив, але він, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфекті, одначе трохи пикатіший за натуру, як казав сам, – поважніший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрів за той час, доки він писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзаківського, і він розсміявся, обозний розгнівався й наговорив прикростей і портретистові, й Борзаківському. Портретист і обозний сварилися, галасували, й справа зайшла